Та все складалося проти них, не так, як хотілось. Коні були перед ними, мов привиди манили до себе, але не давались до рук.
Василько помітив їх, тільки-но відійшов од села. Через півгодини хлопці були вже зовсім біля мети. Серця в них радісно налатались: хвилина — і коні будуть спіймані...
— Ге, що то скаже командир! — вже мріяв уголос Тимко, забувши про все.— Молодці, скаже, хлопці, сідайте на тачанку або ставайте до гармати. А ти знаєш, Саво, як треба відповісти командирові?
Сава похмуро відповів:
— Аби ти знав.
— А я знаю! Служу трудовому народові! — ось як треба казати.
— Ну й добре. Ти ось краще заходь збоку, бо, бачиш, той чорт з лисиною перелякався і дивиться вовком.
Здоровенний, відгодований кінь з лискучою шерстю на спині і великою білою лисиною на лобі справді, глухо хропучи, скошував зелене
око на незнайомих дітей. Він повернув до них голову і застиг, як вирізьблений Василько вже зовсім був наблизився до нього, та кінь раптом так копирснув землю, що груддя геть обліпило Василькові сорочку. Другий кінь підхопився й собі, і за хвилину Тимкові рожеві мрії розтанули. як віск.
Коні побігли лугом в напрямі до Соколиного бору. Хлопці забули про все Вони гнались за кіньми. Вже добре стомились, а коні й не думали даватись до рук. Повертатись ні з чим — краще вже крізь землю провалитись.
Спинились, щоб обміркувати становище.
— Коні — вони розумні,— сказав Сава.— Думаєте, добрий кінь піде до незнайомого? Тато розповідав, що військовий кінь лише свого хазяїна знає.
— 1 в цирку так... тільки хазяїна,— втрутився Тимко.— Дядько Михайло...
— Та чекай ти з своїм цирком,— осік його Василько і звернувся до Сави: — Ну, що там про військових коней? Давай!
— Військовий кінь не піде до того, хто його не доглядає. Тут хитрість якась потрібна Коли б торбина з вівсом або цукру грудочка — вони люблять. Тато говорив, що в нього кінь був — такий ласун, що сам з кишені цукор діставав Бійці ніколи не жаліють цукру коням.
— Торбину з сорочки можна зробити,— вголос подумав Мишко.
Василько схопився за цю думку.
— Правильно Рвіть траву.
Він швидко зняв з себе обидві сорочки, ножиком відрізав од спідньої рукав Набили його напівсухою, пожовклою за літо травою. Тепер у Василькових руках був мішечок, що мав принадити котрогось із коней.
За Василевим наказом хлопці розійшлися в різні боки, оточили коней, які стояли біля густого куща з сонно примруженими очима й ритмічно мотали головами, відганяючи настирливих оводів. Хлопці зімкнхли навколо них бойове коло. Коли кільце так звузилось, що коням нікуди було тікати, Василько почав пестливо кликати гнідого, сумирного на вигляд, пропонуючи йому поласувати вівсом із торбини.
Кінь блимнув на хлопця жовтим оком, підозріло глянув на при- вабливх' торбину і, здавалось, вже був не від того, щоб скористатися з частування Він простяг до торбини свою довгу красиву голову і, широко роздуваючи ніздрі, сухою губою потягся до принади. Та, мабуть, своєчасно зрозумів оману, бо ображено пирхнув І саме в цю хвилину Василько, мов кіт на мишу, кинувся до кінської гриви.
Та біда була в тому, що військовим коням гриви підстригають коротко. Василькова рука лише погладила атласну шию коня, і в ту ж мить ловець відлетів, далеко відкинутий кінським боком, а гнідий мчав геть від хлопців, ведучи за собою і вороного.
— За шию було б, за шию хапати! — повчав Тимко.
— ,3а шию, за шию!..Чого ж стояв, розкривши рота? Було б хапати за хвіст, коли ти такий спритний.
Суперечка швидко погасла. Власне, цим справи не врятуєш.
Вони стали думати над тим, що робити далі.
Мишко радив:
— Так їх не візьмеш. Коли б довга шворка та кусень хліба — тоді б
може... *
Думка подобалась, але де ж усе це взяти?
Василько знову схопився за цю пораду.
— Саво, негайно біжи до села. Візьми шворку та хліба і бігом назад. Не забудь сказати командирові, що коней знайшли і зараз приведемо.
Всі пристали на цю думку -— як вона їм раніше не прийшла в голову? Сава підбігцем попрямував до села.
— Та ногами ж, ногами!-—гукнув йому вслід Тимко.
Василько, Мишко і Тимко не поспішаючи рушили за кіньми — хай звикають до їхньої присутності, але зовсім близько вирішили не підходити, щоб не лякати.
Минуло з півгодини. Коні спокійно переходили з місця на місце, пощипуючи молоді кущі трави. Хлопці ліниво перекидались словами, думаючи кожен про своє. Вони згадали про те, що нічого не їли ще зранку. Тепер збирали молоде листя щавлю, соковиті лопуцьки, жадібно гризли, висмоктуючи кислу, терпку вологу. Раптом Мишко, вказуючи рукою у бік коней, скрикнув:
— Дивіться, дивіться, що з ним?
Хлопці глянули на коней. З лисим діялось щось незвичайне: він тупцював на місці, мов підстрелений, конвульсійно підкидаючи одну ногу. Друга була прив’язана до голови.
— Заступив! Ногою заступив!..— здогадався перший Тимко.
Справді, лисий передньою ногою випадково заступив короткий повід
вуздечки і тепер крутився, мов звір у капкані.
Через кілька хвилин лисий був у руках Василька. Згодом і гнідий покірно йшов під Мишком. На гнідому позаду Мишка вмостився Тимко.