Хто перший подав думку направити посланців до Москви — невідомо. Вона народилась в гущі народу і, можливо, навіть не в Краснодопі, а десь в іншому місці. І не один чоловік, мабуть, подумав про таку справу, а десятки, сотні, а може, й тисячі людей. По німує спустошений бандами генерала Депікіна та всяких отаманів донецький край. Зупинилися шківи на копрах, вода заливає забої, у шахтарських селищах холодно й голодно.
Звідкілясь пішли хвилюючі чутки, що ніби шахтарі Кринди- чівки, а інші говорили — Горлівки. посилали своїх представників до центру, до Москви, і ті посланці добились від уряду допомоги. 1 нібито вже надходять великі кошти, і грошові аванси дають тим, хто розпочинає працювати на шахтах.
— І нам треба діяти...
— Еге ж, чого сидіти, мовчати.
— Попросимо допомоги...
— А й справді, що ми, гірші за інших? — заговорили в Крас- подопі.
— Л так, під лежачий камінь, як то мовиться, вода не тече. Починаймо діяти...
Такі ж розмови були й того дня, коли па запустіле дворище шахти зібрались забойщики, слюсарі, кріпильники, коногони. Раду радили довго, а ухвала була коротка: послати до центру таких, які добре розуміються на шахтарському ділі, а головне — як слід постояли б за громадську справу...
— Скажуть, доручили недотепам: поїхали, покрутилися та з чим були, з тим і повернулися,— вів своє занепокоєний Степан Рибальченко.
— А напевне, що так скажуть,— обізвався нарешті Гудков.— Ну і хай говорять, нарікають, а я інакше не міг,— заявив рішуче, з серцем.— 1 хай мені було б сто наказів від ста громад, а я повів би себе так, як ми, друже, з тобою...
— Так,— мовив багатозначно Рибальченко,— і коли б хтось інший був на нашому місці...
— Еге ж, твоя правда, Степане,— підхопив, перебиваючи, Гудков,— навіть коли б хтось інший, він теж поступив би так, як ми, та кожна чесна людина...
— Кожна чесна...— повторив Рибальченко,— аякже... Що ж, повертаймо на ту стежку, яку утоптали.
Гудков мовчки на знак згоди кивнув головою.
Товариші прискорили крок но дорозі до вокзалу.
За кілька діб подорожі від Москви до Донбасу шахтарі мали змогу вволю наговоритись, обміркувати свої справи. Між ними не раз виникало одне й те саме настирливе питання: як зустрінуть їх краснодопці? Що скажуть вони, коли довідаються, що посланці прибули з порожніми руками? Степан Рибальченко навіть запропонував повернути «дорожню субсидію»: сто двадцять вісім мільйонів карбованців і дві торбини хліба, одержані від громади. Але віддачу не так-то легко буде здійснити, бо ж треба мати оті гроші, а їх витрачено, і торбини давно вже порожні. Та Степан все-таки наполягав: роздобути гроші і розрахуватися. Гудков рішуче заперечував, доказував, що в цьому їхньому ділі немає винуватих і шахтарі їх зрозуміють.
— А якщо ні?..— не здавався Степан Рибальченко.— Доведеться розрахуватись...
Отож навіть після довгих дискусій товариші не дійшли згоди. Питания залишилося відкритим. Його мали вирішити земляки- краснодонці.
Звістка, що посланці вже повернулися, швидко облетіла селище. Краснодонцям стало відомо, як саме відбувалась і чим закінчилася їхня поїздка. Бо ще перебуваючи на станції Сімейкіпе, в кількох кілометрах від селища, посланці зустрілися з земляками і, звичайно, нічого не потаїли перед ними з того, що довелося бачити й чути у Москві.
Федір Іванович і Степан Михайлович домовились між собою, іцо звітуватимуть вони завтра або ж післязавтра, коли добре відпочинуть та зорієнтуються, як їм краще себе повести.
Не встиг Гудков з’явитись додому, як до нього почали сходитись сусіди, знайомі. Довелося десь уже, мабуть, вдесяте оповідати про ту подорож. А люди надходять і надходять, і кожному хочеться про все достеменно знати, насамперед, як відбувалася розмова з Леніним.
Того дня у Краснодоні діялося щось дивне, незвичайне. Без оповіщення, без виклику шахтарі почали збиратись на впгопі поблизу дворища шахти. Там, на підвищенні, на кам’янистому грунті, було сухо, просторо. І погода сприяла тому зібранню: день видався по-справжігьому весняний, дошкульно припікало сонце, місцями парувала протряхла земля, і далина ясніла широко, без- крайо.
Люди надходили з найвіддаленішп.х закутків селища та з ближніх сусідніх шахт. У супроводі великої юрби чоловіків, жінок і навіть дітей не забарився з'явитись і Степан Рибальчепко. Гудкову теж довелося прямувати на вигін. Він був певний: якщо шахтарі зберуться до гурту, то вже доведеться сьогодні звітувати. Але на його прикре здивування мітинг розпочався стихійно, передчасно, навіть не заждали, поки підійдуть вони, посланці.
В середині натовпу з’явилась постать забійника Гната Рев’я- кіна. Він зірвав з голови гостроверху, з червоною зіркою шапку будьонівку і почав свою промову про торжество Великої Жовтневої революції, про те, що нашій країні не дає спокою підступна Антанта, але карта імперіалістів бита і барона Врангеля вже скинуто в море. Тепер настав час подолати розруху. Але без вугілля не оживити нам фабрик і заводів.
— Та воно потрібно у всякому виробничому ділі.
— Німують заводи.
— А залізниця? Паровози застигли.