— Чудовий хлопець, вогонь. От хоч би тоіі випадок з путівкою Шалигіна. Ви вже встигли познайомитися з пашим Шали- гіним, першим шофером будівництва? Варт. Так от, захворів якось Шалигін, а ііому треба було заступати па зміну, саме відповідальний строк виспів для закінчення котлована. Почув про біду Гриша Кудін, що тільки-но здав машину після важкої зміни, взяв у Шалигіна путівку та й виїхав на другу зміпу працювати. Без відпочинку! От який наш яхтсмен! Чудовий хлопець, красота,— продовжував мрійно Супрун.— Він мепі, знаєте, нагадує одного парубка, Хмелюка Івана, рядового солдата кулеметника з моєї роти. Ми з цим Хмелюком у громадянську Сиваш форсували. Ви маєте уявлення про Сиваш, про оту гиблу воду? Та не у воді справа. Ось, значить, про Хмелюка. Був він біля мене невідступно, бо який же командир одпускає від себе кулеметника? Молоденький, синьоокий, мов дівчина... Все просив мене — розкажи та розкажи, товаришу командир, що таке комунізм. Я вже йому і так, і так пояснюю, він слухає, слухає, аж очі заплющить, так йому подобаються мої слова, а потім, коли скінчу, крекне та іі скаже: а все-таки розкажіть іще, як воно буде при комунізмі? Ну так, знаєте, розкажіть, без вчених слів і взагалі коротко, конкретно... А що я міг ііому розповісти, коли я й сам тоді не дуже розбирався... Як ото вже послали па курси політкомісарів, тоді я про все дізнався, та вже пояснити Іванові Хмелюку не зміг — загинув він у боях. z\ бився ж він з ворогами. мов сокіл! Всю Україну пройшов з «максимом», так і вмер, тримаючи зброю в руках...
Семен Максимович глибоко зітхнув.
— От уже скільки літ минуло з того часу, а й досі но можу забути Ваню Хмелюка... І, знаете, болпть серце, що не зміг тоді як слід відповісти на його запитання. І, може, тому все життя, де б не був, що б не робив, відчуваю себе агітатором. Яке це велике, яке це святе діло — пояснювати людям, розповідати про комунізм! От би жити мені ще так років, ну, років з двадцять... Та осі. уже... шостий десяток завершую. Скоро й помирати.
Я сказав щось про те, що, мовляв, рано йому думати про смерть, адже він ще міцний і повний сил. Супрун посміхнувся, запалив цигарку, прокашлявся.
— Таким, як я, смерті боятися нічого. Не в цьому річ. Мало зробив — оце болить.
Семен Максимович помовчав, потім раптом повернувся до попередньої теми.
— Розповідати про комунізм... Хіба с щось цікавіше і благородніше? Я от щось ніяк не можу знайти книжки, знаете, такої доброї книжки, романа чи там повісті про комунізм. Потрібна така книжка людям. Певний, що такий роман кожен прочитав би залюбки. Так би й назвати цю книжку — «Наше завтра». Га?
Супрун подумав мить, потім усміхнувся своєю лагідною посмішкою, покрутив головою:
— Ні, назва не підходить. Дуже вона якась така... буденна, невиразна. Про комунізм не можна писати так. Про комунізм треба говорити так, щоб із кожного слова іскри сипались, щоб запалювало воно серця вогнем. Я, звичайно, розумію, що знайти такі слова не так легко, але їх треба відшукати! До речі, по секрету: Гриша Кудін теж вірші пише... Під Дем’яна Бедного підладжується, проти паліїв війни в основному в нього. Але ви не пробуйте просити у нього вірші — не дасть! Він навіть мені показав під великим секретом. Просив, щоб мовчав, а то, як розкажу хлопцям та дівчатам, з будівництва втече... Такий Гриша Кудін.
Ми пройшли добрих два кілометри, повернули назад. Семен Максимович витяг з кишені годинника.
— А ви знаєте, час біжить. Скільки ми тут погуляли, а вже вечір. А мені ж іще треба сьогодні в гуртожиток па Зелене селище. Там комсомольське весілля — Василь Коломієць, бригадир електриків, одружується. Обіцяв неодмінно бути — інакше не можна. Потім ще треба зайти до Петі Кіптя, є у нас такий молоденький муляр Петя Кіпоть. У нього вчора була перша получка, хлопець одразу одержав чимало грошей, може витратити без пуття. Треба дати пораду, як планувати свій холостяцький бюджет. Справа серйозна, були вже сумні випадки, бо не догледіли вчасно молодих.