Щойно я рвонув був за ними, ззаду на моє плече лягла чиясь рука. Це не був агресивний жест, але я відчув, як мене легенько тягнуть назад. Озирнувшись, я побачив Евонну. Вона вибачливо наморщила чоло, як роблять люди, намагаючись показати, що їм шкода про щось говорити. А ще таке обличчя часто робить Енді за спиною в дружини, коли та пояснює, чому вони йдуть з вечірки раніше.
— Ти певен, що зараз час для цього? — запитала Евонна у своєму фірмовому стилі: удаючи відповідальну й уважну родичку, але псуючи це враження зверхніми нотками в голосі.
Звісно, вона була на добру дюжину років молодша за мою матір, але це не завадило їй узятися опікати Одрі. У її тоні я не чув нічого знущального чи нещирого, втім було помітно, що вона вже ставиться до Одрі як до старенької.
— Ох… — Я серйозно кивнув. — Звісно. Краще дочекатися ще кількох трупів. — Тоді згадав, що пообіцяв Енді не напосідатися на Евонну. Зрештою, вона просто хотіла допомогти. Уже м’якшим тоном пояснив: — Якщо Майкл хоче, щоб я допоміг, мені треба знати якнайбільше. Рано чи пізно мені доведеться з нею поговорити.
Евонна неохоче кивнула.
— Просто спробуй не посваритися з нею. — Ось, знову ця турбота про її серце, і байдуже, що ця розмова — в її інтересах. — Якщо вона, звісно, взагалі захоче з тобою розмовляти. Я маю щодо цього сумніви.
— Мушу спробувати.
— Маєш план?
— Не знаю. Спробую підлеститися? — Я знизав плечима. — Зрештою, вона моя мати. Треба просто розбудити в ній материнський інстинкт.
Евонна засміялася. Мені важко було сказати, знущальний це сміх чи співчутливий, та принаймні вона відпустила моє плече.
— Якщо ти справді на це розраховуєш, тобі варто прихопити із собою дошку віджі[12].
Одрі сиділа в бібліотеці, в обтягнутому червоною шкірою кріслі з високою спинкою, і гортала якийсь роман Мері Вестмакотт, утім не схоже було, що вона його читала. Те крісло було б бездоганним місцем для розв’язки детективного роману. Попри табличку з написом «Бібліотека» на дверях, це приміщення було пеклом книголюба: відсирілі, поцвілі й пожовклі корінці книжок з паперовими обгортками та крихкими сторінками заповнювали розставлені уздовж стін полиці, збиті зі старомодних дерев’яних лиж і сноубордів. В увінчаному стосами буклетів кам’яному каміні в кутку потріскували голодні вуглинки. Схоже, ніхто не сказав архітекторові про те, що книжки легко спалахують. Тут було душно, але принаймні не так вогко, як в інших кімнатах. Над каміном не висіло жодної рушниці, не кажучи вже про чеховську[13], а вбити когось голубиним опудалом чи військовою медаллю в рамці, які там викрашалися натомість, мені було б заскладно.
Помітивши мене, моя мати згорнула книжку, встала з крісла й відвернулася, удаючи, що заклопотано шукає ще щось на полиці-сноуборді, промаркованій літерою «В».
— Одрі, — промовив я. — Ігнорувати мене вічно не вийде.
Вона поставила книжку на полицю (на місці бібліотекарів я не ставив би її під літерою В, адже Мері Вестмакотт — це псевдонім Агати Крісті, проте це лише ім’я — дрібниця, чи не так?), а тоді повернулася до мене. Побачивши, що я заступив собою двері, мати насупилася.
— Прийшов позловтішатися? — Вона схрестила руки на грудях. — Сказати, що мав рацію щодо нього?
— Власне, я хотів запитати, чи тобі вже ліпше.
Вона замислилася на мить — або в неї не вкладалася в голові моя турбота, або мати просто намагалася пригадати вчорашнє алібі, — а тоді виплюнула глузливо:
— Я сама можу про себе подбати. — Схоже, вона теж помітила надмірну турботу з боку рідних, яку, поза сумнівом, сприймала як загрозу своїй незалежності. Мабуть, Евонна вже казала їй щось про вік і слабке здоров’я, а я лише роз’ятрив рану, запитавши, як вона почувається. — Це все?
Мати підійшла до мене, явно намірившись обійти.
— Майкл зашкодив людині, мамо. Я вчинив так, як уважав правильним. — Я навмисно сказав «уважав», хоча
— Ти говориш, як твій батько. — Одрі похитала головою.
Це не був комплімент. Але я нашорошив вуха; вона вкрай рідко говорила про нього.
— Чому?
— Роберт міг виправдати все що завгодно. У нього кожна крадіжка мала збити казковий куш. Кожна була останньою. Він навіть себе вмів умовити, аби здобути власне прощення.
— Прощення?
Мій батько не здобув жодного прощення; він загинув у перестрілці з двома поліцейськими, одного з яких убив. Або ж вона просто мала на увазі, що він умовляв себе перед кожним злочином, переконуючи себе в тому, що робить це для родини, що так треба і що йому стане гідності відмовитися від наступної крадіжки. Зовсім як Люсі зі своїми цигарками.
— Батько був поганою людиною. Ти ж це знаєш, правда?
— Він був йолоп. Якби він був просто поганою людиною, я змогла б із цим жити. Але він був поганою людиною, яка вважала себе хорошою, — ось звідки були всі його проблеми. А тепер ти змушуєш мене дивитися, як припускаєшся всіх тих самих помилок. І ти чекаєш, що я всміхатимусь і вдаватиму, що все гаразд? Саме тоді, коли наша родина нарешті зібралася… а тепер ще й
