- Он як! Це просто щастя для того, хто міг би опинитися в ролі його суперника!
- Можливо, що й так,- спокійно відказав піхотний капітан.
- А хто знає...- озвався Генкок, умисне звертаючи дражливу розмову на інше.- А хто знає, чи не була причиною сварки, якщо вони справді посварились, ота хвалена сеньйорита, про яку так багато говорять? Хоч я сам її не бачив, але судячи з усього, то така, що через неї цілком могли б зчепитися двоє чоловіків.
- Усе може бути...- поволі мовив Кросмен, зрадівши на думку про те, що вродливий ірландець накидає оком не на інтендантову племінницю, а на іншу жінку.
- його замкнули, на гауптвахті,- сказав Генкок, який щойно дізнався про це, бо наведена вище розмова відбувалася одразу ж після їхнього повернення з походу проти команчів.- 3 ним і отой його чудний слуга. Але що цікаво: майор наказав подвоїти варту! Що це може означати, каштане Слоумене? Ви ж добре знаєте мустангера. Невже бояться, що він спробує втекти?
- Навряд,- відповів капітан.- А надто як зважити, що він і не тямить, де він є. Я оце заходив на гауптвахту поглянути на нього. Йому геть потьмарився розум, і він не впізнав би й власного обличчя в дзеркалі.
- Потьмарився розум? Як це? - спитав Генкок, а за ним і інші офіцери, які ще не знали всіх подробиць арешту мустангера.
- Він лежить у гарячці й марить.
- То через це й подвоїли варту? Дуже дивно. Чи не потьмарилось у голові і в майора?
- Чи, може, це порада, чи то пак наказ, пані ма-йорової? Ха-ха-ха!
- Ні, серйозно, що це означає? Невже старий і справді боїться, що мустангер може втекти з гауптвахти?
- Та ні, не думаю. Він боїться скоріше, щоб туди не забрався хтось інший.
- Ви хочете сказати...
- Я хочу сказати, що Морісові-мустангеру безпечніше бути в ув'язненні, ніж на волі. В селищі з'явилися якісь темні типи, і йдуть розмови про новий суд Лінча. Чи то «регулятори» самі шкодують, що погодилися на відстрочку, чи то хтось дуже старається відповідно настроїти місцевий люд. Мустангерові пощастило, що за нього заступився старий мисливець і що ми вчасно повернулись. Ще день - і ми навряд чи застали б його на гауптвахті. А тепер, хвалити Бога, бідолаху судитимуть законним судом.
- І коли ж це буде?
- Як тільки він повернеться до тями й зможе розуміти, що стоїть перед судом.
- Так можна чекати не один тиждень.
- А може, й усього два-три дні чи навіть тільки до завтра. Нічого страшного в нього немає, ото тільки в голові каламутиться, а це, мабуть, не від тілесних ушкоджень, а від якогось великого душевного струсу. Він може прийти до тями за один день. А як я чув, «регулятори» вимагають судити його одразу ж, тільки-но в нього трохи проясніє розум. Вони не хочуть чекати, поки він зовсім одужає.
- Сподіваюся, він зможе сказати щось таке, що зніме з нього всі підозри,- мовив Генкок.
- Дуже сумніваюся,- озвався Кросмен, недовірливо хитнувши головою.- А втім, побачимо.
- А я певен цього,- сказав Слоумен і, трохи помовчавши, додав: - Справді, побачимо.- Та в голосі його звучала не так упевненість, як надія.
Гасієнда Каса-дель-Корво поринула в скорботу. Над сім'єю Вудлі Пойндекстера витає похмура таємниця.
Хоч їх тепер усього троє, вони бачаться далеко не так часто, як раніш, і тримаються скуто, наче їх гнітить якась глибоко прихована причина. Зустрічаються тільки за столом у їдальні, розмовляють лише тоді, коли без цього не обійтися.
Здавалося б, неважко пояснити і смуток, що панує в домі, і їхню похмуру мовчанку. Смерть єдиного сина і єдиного брата, в якій уже ніхто не сумнівається, смерть несподівана і досі не з'ясована, тяжко вразила й батька, й дочку. Вона ж таки могла накласти й темну тінь на обличчя двоюрідного брата.
Але за всім тим криється щось іще. Кожен з них при інших мовби замикається в собі, навіть у ті рідкісні хвилини, коли неминуче заходить мова про сімейне лихо. Схоже на те, що, крім спільного горя, в кожного є свій таємний біль, яким вони не діляться й не можуть поділитись одне з одним.
Сам плантатор, ще донедавна такий гордий, тепер не виходить з дому й цілими днями бродить по кімнатах чи міряє кроками довгий коридор, зігнувшись під тягарем лиха, що зломило його гордість і хтозна, чи не розіб'є й серця. Та навіть страшним батьківським горем важко пояснити ті ледь чутні прокльони, що час від часу зі стогоном зриваються з його уст.
Колхаун, як і раніше, щодня десь їздить і з'являється вдома тільки тоді, коли час сідати до столу чи лягати спати,- та й то не завжди. Одного разу його не було цілий день і трохи не цілу ніч. Ніхто не знає, де він був, і ніхто не має права про це спитати.
Луїза здебільшого сидить сама в своїй кімнаті, але часом піднімається на асотею і стоїть там, поринувши в мовчазні думи. Там, ближче до неба, вона шукає розради від нещасть, що спостигли її на землі: від туги за втраченим любим братом, страху за коханого, якому також загрожує смерть, а може, й від згадок про лихий поголос, пов'язаний з її ім'ям.
