- Коли ви про містера Мігеля Діаса та його ватагу, то ладен заприсягтися, що можна. Перш ніж видобути когось із в'язниці, нехай видобудеться звідти сам.
- Що? Діас у в'язниці? Як? Коли? Де?
- Стривайте, міс Луїзо, одразу стільки запитань, і всі різні! Ну, то я почну с останнього, так буде зручніше. Отож - де? На це я можу сказати, що в тутешній околиці лиш одна в'язниця - гауптвецста форту. То певне, що він там, де ж би ще.
- Разом із...
- Я знаю, кого ви хотіли назвати. Еге ж, вони обидва там, одначе не зовсім разом. Між ними є переділка, але така, що якби вони захотіли, то могли б перемовлятися. А разом з мексиканцем сидять оті трое його бісових дружків. От їм, мені здається, буде про» що побалакати проміж себе.
- Це добра новина, Зебе. Ви ж казали мені вчора, що Діас дуже старався^..
- ...Вскочити в добрячу халепу. І таки вскочив, Сказати б, сам напросився за грати. А може, хтось йому й допоміг.
- А як це сталося, коли? Розкажіть мені!
- Ой, міс Луїзо, дайте час. Я ж бо ще й не віддихався з дороги. Отже, ви питаєте - коли? На це відповісти теж неважко. Мабуть, ще й години не минуло, як того негідника схопили й замкнули. Я сам бачив, як за ним хряснули двері в'язниці, і ото відразу ж подався сюди.
- Але ви ще не сказали, чому його заарештовано.
- Та просто не встиг. То довга історія, її так швидко не розкажеш. Хочете почути її зараз чи після...
- Після чого, містере Стампе?
- Ну, міс Луїзо, я хотів сказати... після... після того, як я відведу до стайні свою стару худобину. їй, мабуть, хочеться пожувати трохи кукурудзи та й води напитись. Ми ж з нею відбули чималу дорогу й оце тільки з годину як вернулися до форту.
- Пробачте мені, любий містере Стампе, я про це й не подумала... Плутоне, відведи-но до стайні кобилу містера Стампа і подбай, щоб її нагодували!.. Флоріндо! Флоріндо!.. Чого б ви хотіли попоїсти, містере Стампе?
- Та ні, дякую, міс Луїзо, про мене турбуватися не треба. Я мав на думці тільки свою худобину, а сам ще години зо дві обійдуся без їжі. Та якщо десь тут у вас пахне мононгахільським віскі, то це старого Зеба таки збадьорило б.
- «Мононгахіла» ? Та звісно, скільки хочете. А може, пригостити вас чимось кращим?
- Кращим за «Мононгахілу» ?
- Атож. Хересом, шампанським... Чи, може, вам смакує коньяк?
- Ет, хай його п'ють собі ті, кому він любий. Може, воно й справді добре питво, бо я певен, що в домі Пойндекстера кепського не тримають. Але той коньяк, яким торгує маркітант у форті, годиться хіба що на ліки - він-бо й з алігатора тельбухи виверне. Ні, ну їх до біса, ті французькі зілля, а надто коньяк! Мені смакує тільки чистий кукурудзяний сік, і найкраще той, що його привозять із Піттсбурга, з річки Мононгахіли.
- Флоріндо! Флоріндо!..
Служниці можна було й не казати, чого її покликали. Сама присутність Зеба Стампа усе пояснила. Не чекаючи наказу господині, дівчина пішла й за хвилину повернулася з карафкою напою, що уявлявся Зебові «чистим кукурудзяним соком», а насправді був продуктом перегонки жита, бо саме з цього зерна роблять славнозвісну «Мононгахілу».
Зеб не барився, і невдовзі питва в карафці поменшало на третину. Решту дві третини він залишив, щоб промочувати горлянку під час довгої розповіді, яку вже готовий був почати.
Старий мисливець нічого не робив поспіхом. Навіть пив неквапливо, отож і тепер, коли гаяти час ніяк не годилося, він помалу, немовби знехотя, прикладався до своєї склянки.
Молода креолка, якій не терпілось почути його розповідь, не дочекалася, поки він озветься сам.
- Скажіть, любий Зебе,- спитала вона, відіславши служницю,^ за що заарештували того мексиканця, Мігеля Діаса? Мені здається, я про нього дещо знаю.
- Не ви одна, міс Луїзо, про нього скрізь іде лиха слава. Он і ваш брат... але про це ми зараз не будемо. А от Зеб Стамп таки знав, чи нехай має велику підозру, що отой самий Мігель Діас якось був причетний до... Ви розумієте, про що я кажу?
- Кажіть далі, містере Стампе!
- Ну, то ось як воно все було. Коли ми вернулися з Аламо, хлопці, які погналися за тими індіанцями, виявили, що ніякі то були не індіанці. Ви, звісно, вже чули про це. Усе те причандалля, знайдене в дуплі, не лишає сумніву, що ми бачили там на кручі вагату перевдягнених білих. Я й сам про це здогадався з тих карт, що вони покинули в хакале.
- Виходить, це були ті самі, що залізли до хатини вночі? Ті, кого бачив Фелім?
- Достеменно так. Ті самісінькі мексиканці.
- А чому ви думаєте, що то були мексиканці?
- Та як же мені не думати, коли я сам це з'ясував. Простежив кожного з ватаги аж до його кубла.
Молода креолка вже не перебивала Зеба. Його розповідь обіцяла нові відкриття, що вселяли надію. І Луїза мовчки чекала продовження.
