Вільям Ґібсон. Занулення полностью

Десять секунд — і розплющив. Учепився в зелену піну матраца, в голові паморочилося. Знов заплющив... І знов нагребло, поступово — мерехтливий непослідовний потік фактів і сенсорних даних, оповідь, зібрана з сюрреалістичних перескакувань і перемикань ракурсів. Відчуття було таке, ніби він летить на американських гірках, і сидіння під ним, і рейки рампи просто зникають — безсистемно, зненацька, нестерпно безконтрольно, — а тоді виникають на несподіваній висоті, й от уже швидкість інша, і напрямок інший після кожного випадіння в ніщо, лиш ті зміни не мали нічого спільного з фізичним розташуванням у просторі — стосувались вони світосприйняття і знакових систем. Усе це точно не для людей.

Розплющивши очі, Тернер слизькою від поту долонею витягнув софт із-за вуха і якийсь час дивився на нього. Ніби прокинувся від кошмарного сну. Не від жахастика, де неусвідомлені страхи втілюються в чомусь простому й страшному, а від одного з тих, які пробирають несказанно глибше, до самого нутра, — де все цілком нормально, і жахає ця нормальність, бо все ненормально, і то вкрай...

Моторошно й бридко було від цієї близькості. Він поборов хвилю чистого переносу, доклавши всіх вольових зусиль до придушення почуття, так схожого на любов, — обсесивної ніжності, що виникає у спостерігача до об'єкта тривалого стеження. Розумів, що минатимуть дні, тижні, а в голові досі виринатимуть найдрібніші й найменш значущі подробиці Мітчеллового життя — дані про академічну успішність, ім'я коханки, аромат її важкого рудого волосся, просвіченого сонцем...

Він різко сів, і синтетичні підошви лунко ляснули по іржавій сталі підлоги. На ньому досі була куртка, і «Сміт-Вессон», схований у боковій кишені, боляче вдарився об стегно.

Це минеться. Післясмак Мітчеллового божевілля притупиться — точно як іспанська граматика забувалася начисто, щоразу коли він виймав мікрософт. Відчуте й побачене — лише досьє, зібране маасівськими штучними інтелектами. Тернер поклав біософт у виданий Конроєм чорний конверт на липучці, пригладив застібку великим пальцем, накинув тасьму на шию.

Тепер було чути, як хвилі ляскають об борти платформи.

— Шеф, — озвався хтось із-за брунатної армійської ковдри, що затуляла вхід до спального відсіку. — Конрой каже, час тобі проінспектувати особовий склад, а тоді ви з ним кудись відбудете. — Бородате обличчя Окі показалося з-за ковдри. — Інакше б я тебе не будив.

— Я й не спав, — сказав Тернер і підвівся, рефлекторно розтираючи пальцями шкіру навколо завушного гнізда.

— І дарма, — відповів Окі. — В мене такі дерми є, вкладуть міцненько на годинку, а тоді шибонуть якимсь там чудотворним стимулятором, і ти вже на ногах при ділі, реально...

Тернер похитав головою:

— Веди до Конроя.

Марлі заселилася В готельчик із живими рослинами у важких латунних вазонах і коридорами, вимощеними кахлями, що нагадували потерту мармурову шахівницю. Ліфт — золочена фігурно кована клітка, на стінках панелі з рожевого дерева, пропахлі лимонною олією й сигарилами.

Її номер на п'ятому поверсі. Єдине високе вікно, яке можна відчинити, виходило на проспект. Коли усміхнений портьє пішов, вона повалилася в плюшеве крісло, що приємно контрастувало зі стриманим бельгійським килимом. Востаннє розстібнула блискавки на старих паризьких черевиках, скинула їх і втупилася в десяток пакетів, що їх портьє розставив на ліжку. Завтра, сказала собі, треба купити валізу. І зубну щітку.

— Я в шоці, — промовила до пакетів на ліжку. — Треба бути обачнішою. Тепер усе ніби уві сні.

Глянула вниз і побачила, що колготки пішли стрілками на великих пальцях обох ніг. Похитала головою. Нова сумочка лежала на білому мармуровому столику біля ліжка — чорна, з товстої фарбованої телячої шкіри, м'яка, мов фламандське вершкове масло. Сумочка коштувала більше, ніж Марлі завинила би Андреа, якби платила свою частку оренди, але й ніч у цьому готелі коштувала не менше. В сумочці — паспорт і кредитний чип, виданий у «Ґалері Дюпре» й прив'язаний до її особового рахунку в орбітальній філії «Недерландс Альгемен Банк».

Пішла у ванну кімнату й покрутила гладенькі латунні вентилі над великою білою ванною. Гаряча вода шипіла крізь японський фільтр-аератор. Готель надавав набір косметики — пакетики з солями, тюбики з пінками й ароматичними оліями. Вичавила олію в гарячу воду й почала знімати одяг. Коли скидала на підлогу жакет від Саллі Стенлі, всередині щось урвалось, як від важкої втрати. Ще годину тому цей придбаний торік жакет був її улюбленим предметом одягу й, певно, єдиною в житті справді дорогою річчю. Тепер його винесуть разом зі сміттям. Можливо, перекочує на якусь із брюссельських блошок, де вона студенткою вишукувала такі речі...