Вільям Ґібсон. Занулення полностью

І серце його перекотилось на спину, і виштовхнуло з нього обід червоними ноженятами, і він, мов гальванізоване жабеня, смикнувся, впав зі стільця, і троди зірвалися з його чола. Сечовий міхур не витримав, коли Боббі вдарився головою в «Хітачі», і хтось казав бля-бля-бля, тицьнувшись носом у пилюку килима. Голосдівчачий зник, зоріпустельні згасли, і раптом на мить пахнуло прохолодним вітром і сточеним водою камінням...

А тоді голова вибухнула. Він бачив це дуже чітко, звідкись здалеку. Як світлошумова граната.

Біле.

Світло.

Чорний Вертоліт «Хонда» зависнув за двадцять метрів над восьмикутною палубою давно покинутої нафтодобувної платформи. Вже світало, й Тернер розгледів на цьому майданчику вицвілий трилисник біонебезпеки.

— У тебе там біонебезпека, Конрою?

— Тільки звична для тебе.

Хтось у червоному комбінезоні подавав знаки пілотові. Коли вони сідали, вихором від лопатей здійняло й віднесло в море клапті упаковок. Конрой ляснув по застібці на ременях безпеки й перехилився через Тернера, щоби відчинити люк. Із отвору по вухах ударив рев двигунів. Конрой стусонув Тернера в плече, кілька разів махнув перевернутою долонею, аби той устав, і вказав на пілота.

Тернер вибрався з сидіння й вистрибнув під громовий гуркіт пропелера, Конрой навпочіпки приземлився поряд. Вони по-краб'ячому, як заведено на вертолітних майданчиках, виповзли з позначеного трилисником посадкового поля. Від лопатевого вихору штани тріпотіли й обліплювали гомілки. Тернер ніс сіру термопластову валізу — весь свій багаж. Хтось спакував її за нього в готелі й доправив на «Цусіму». З раптової зміни звуку стало ясно, що вертоліт підіймається. Тернер озирнувся й побачив, як той без вогнів віддалився в бік суші. Коли гуркіт затих, почулися крики мартинів і плюскіт тихоокеанських хвиль.

— Колись тут хотіли гавань облаштувати, — сказав Конрой. — Нейтральні води, до даних нікому би діла не було. Поки на орбіті ще ніхто не жив, у цьому кілька років був сенс... — Конрой рушив до лісу іржавих баштових опор. — За планом, який мені «Хосака» дала, ми мали б вивезти Мітчелла сюди, вичистити, посадити на «Цусіму» — і повний хід до мамки-Японії. Але я відповів, що такі плани мав у сраці. Якщо мааси нас вистежать, сюди вдарять зі всього, чого тільки серденько забажає. А в них же ж є ті потужності в Дістріто Федераль, точняк? От туди мааси засцють рипнутись точно, нема дурних шмаляти по сраному Мехіко-Сіті...

Хтось вийшов із тіні — контури голови спотворені лупатими окулярами приладу нічного бачення — і помахав їм тупорилим дірчастим дулом ленсінґівського голкостріла.

— Біонебезпека, — пояснив Конрой, коли обидва проходили повз охоронця. — Отут пригнися. І обережно, далі сходи слизькі.

На платформі смерділо іржею, занедбаністю й морською сіллю. Вікон не було. Бляклі молочно-білі стіни в розлапистих іржавих плямах. Флуоресцентні ліхтарі на батарейках, розвішані під балками щокілька метрів, заливали все зловісно-зеленкуватим докучливо нерівномірним і водночас різким світлом. У центральному приміщенні працювало принаймні десятеро людей — повільно й розслаблено-точно, як уміють досвідчені технарі. Профі, подумав Тернер. Голів не підводять, говорять мало. Було холодно, дуже холодно, і Конрой видав йому важку довгу куртку, всю в кишенях із клапанами й блискавками.

Бородань у бомбері на овчині армованою стрічкою примотував жмути оптоволокна до побитої перегородки. Конрой завзято сперечався про щось із темношкірою жінкою в такій само куртці, як у Тернера. Бородатий технар підвів голову від роботи й помітив його.

— Бліа-а, — протягнув, не встаючи з колін, — я знав, що роботка не з простих буде, але, схоже, ще й смаленим пахне. — Підвівся й за звичкою витер руки об джинси. Як і в решти технарів, на руках його були хірургічні мікропорові рукавички. — Ти ж Тернер. — Він вишкірився, зиркнув на Конроя й витяг із кишені куртки чорну пластмасову фляжку. — На, погрійся. Ти мене знаєш. Я в Марракеші з тобою був. Айбіемника одного там у «Мітсу-Ґен» переводили. Заряджав той автобус, яким ви з Французом у вестибюль готелю потім заїхали.

Тернер узяв фляжку, відкинув кришку, сьорбнув. Бурбон. Міцний, кислуватий — обпік грудину й поніс тепло далі по тілу. Повернув фляжку, бородань поклав її назад у кишеню.

— Дякую.

— Окі, — сказав бородань. — Звати мене Окі. Згадав?

— Ага, — збрехав Тернер. — Марракеш.

— Це в мене бурбончик там. Летів через Схіпхол, а там д'юті-фрі. А твій напарник, — знов зиркнув на Конроя, — щось не дуже розслабляється. Не так, як у Марракеші було, еге ж?

Тернер кивнув.

— Щось треба — ти кажи, — додав Окі.

— Типу?

— Може, випити. А ще в мене є білий із Перу, такий, знаєш, аж трохи жовтий. — Окі вишкірився.

— Дякую, — сказав Тернер, помітивши, що Конрой відвернувся від темношкірої. Окі теж це помітив, швидко сів навколішки й відірвав новий шмат стрічки.

— Це хто? — спитав Конрой, коли вивів Тернера за вузькі двері з побитими часом чорними засувами по боках. Крутнув вентиль, задраїв двері — механізм хтось напевне нещодавно змащував.