Вільям Ґібсон. Занулення полностью

— Чи корпорацію, чи космічний апарат. У такому разі вам знадобиться мій непрямий дозвіл. Який ви, найімовірніше, матимете. В усьому іншому можете чинити на свій розсуд. Хоча я радив би вам працювати у звичному масштабі. Бо інакше ви ризикуєте втратити інтуїцію, а в таких справах, як ця, інтуїція вкрай важлива. — Їй знов сяйнула славнозвісна усмішка.

Марлі глибоко вдихнула.

— Гер Вірек, а якщо я не впораюся? Скільки в мене часу на пошуки цього митця?

— Усе життя.

— Даруйте, — і вона з жахом усвідомила, що говорить уголос, — але чи правильно я зрозуміла, що ви живете в... в медичному контейнері?

— Саме так, Марлі. І саме з позиції людини, яка доволі добре усвідомлює вичерпність своїх часових ресурсів, усіляко раджу вам цінувати кожну мить, відведену на життя у власній плоті. Кажу це вам як той, хто вже не може дозволити собі такої простої розкоші, бо ж клітини мого тіла по-донкіхотському рушили у власні самотні походи. Підозрюю, що коли б я був щасливішим чи біднішим, можна було би нарешті померти чи перекодуватися на якийсь придатний для цього носій. Та я, здається, дозволити собі таке не можу через хитросплетіння обставин, які зрештою змушують витрачати на цю справу, коли не плутаю, близько десятої частини річного доходу. І це робить мене, певно, найдорожчим в утриманні інвалідом на світі. Мене, Марлі, неабияк зворушили ваші сердечні справи. Заздрю вашій упорядкованій плоті, що їх уможливлює.

І тоді вона на мить зустрілася поглядом із цими лагідними блакитними очима й, прислухавшись до тваринної інтуїції, чітко зрозуміла, що в надмірно заможних не лишається й краплі людського.

Ніч накрила небо над Барселоною, ніби повільна важка завіса, і Вірек разом із парком Ґюель зникли, а Марлі отямилася на низенькій шкіряній лавці перед подертими картонками в мокрих плямах.

Така проста штука ця смерть. Тепер він знав: вона просто стається. Провафлив на дрібку, і от вона вже — холодна, без запаху, чавить тебе, виростає одночасно з усіх чотирьох кутів клятої кімнати, мамчиної вітальні посеред Баррітауна.

Бляха, подумав він, у Двох-На-День срака зі сміху лусне — вперше вийшов і дав вілсона.

Единим звуком у кімнаті було тихе гудіння його щелеп — зуби стукотіли з надзвуковою частотою, коли нервову систему проїдало віддачею. Він бачив, як його заціпеніла рука дрібно тремтіла за пару сантиметрів від червоного пластмасового перемикача, котрий міг розірвати це вбивче з'єднання.

От гівно.

Він прийшов додому й одразу взявся до справи: ввів криголам від Двох-На-День і ввмікнувся, пішов просто на базу, яка мала стати його першою здобиччю. Це ж ніби так і працює: хочеш — роби. Заледве місяць минув, як у нього з'явилася ця мала «Оно-Сендай», а він уже знав, що не ходитиме решту життя баррітаунським хотдожником-подавайлом. Боббі Ньюмарк, відомий як Каунт Зіро, але тепер уже все. Це завжди не так показують, і вже точно не на початку. В тих історіях, що він бачив, дівчина чи напарник героя-кіберковбоя в останню мить з'являється в кадрі, зриває троди, б'є по червоному перемикачу. І тоді все добре, ти вижив.

Та Боббі був сам-один. Його нервову систему взяв під контроль кіберзахист бази даних за три тисячі кілометрів від Баррітауна, і він це розумів. Була в цій зловісній темряві якась чарівна хімія, що змушувала його нестримно жадати повернення в кімнату — до тамтешнього килима цілком килимового кольору, і до фіранкового кольору фіранки, й до драглистого, мов желе, мнемолонового гарнітуру, й до хромованих стійок домашнього розважального модуля «Хітачі», що стояв у вітальні вже років шість.

Він старанно затулив ті фіранки, перш ніж умикатися, але зараз чомусь усе одно бачив крізь них кондо Баррітауна, які здіймалися бетонною хвилею, що розбивалась об темні вежі Проектів. Хвиля вся поросла ріденьким комашиним ворсом антен та замкнених у дротяні клітки супутникових тарілок і обплуталась павутинням мотузок для білизни. Мамка його весь час через ті мотузки казилася, в неї самої сушарка була. Пригадав її добіла стиснуті кулаки на пофарбованому бронзівкою балконному поручні, на згинах зап'ясть сухі зморшки. Пригадав мертвого хлопця, якого несли з Великого майданчика на металевих ношах — у поліетиленовому мішку того ж кольору, що й поліцейська тачка. Упав і голову розбив. Упав. Головою вниз. Вілсон.

Серце стало. Здалося, ніби воно завалилось на бік і смикнулося, мов тваринка з мультика.

Шістнадцята секунда по смерті Боббі Ньюмарка. По смерті хотдожника.

І раптом щось насунулося, щось несказанно велике, з-за найдальшого з найдальших країв усього того, що він тільки уявити міг, і торкнулося до нього.

::: ЩО ТИ ТУТ РОБИШ? НАЩО ВОНИ З ТОБОЮ ОТАК?

Голосдівчачий, волоссякаштанове, очітемні...

: УБИВАЮТЬ УБИВАЮТЬ ЗАБЕРИ ЗАБЕРИ.

Очітемні, зоріпустельні, футболкапісочна, волоссядівоче...

::: ТА ЦЕ ПРОСТО ФОКУС, БАЧИШ? ТОБІ ЗДАЛОСЯ, ЩО ПОПАВСЯ. ГЛЯНЬ. Я ПОСЛАБЛЮ ТУТ, І ТИ ВІЛЬНИЙ.