Зараз слина в нього текла на похололий шмат піци з крилем, та голод був незначною неприємністю порівняно з приниженням, яким накрило від усвідомлення, що Двом-На-День просто начхати. Боббі, звісно, не вважав його другом, але часом плекав усе-таки надію, що той бачить у ньому
— Послухай сюди, друже мій, — озвався хтось іще, і Боббі глянув перед собою. Обабіч Двох-На-День на пухкому шкіряному дивані з хромованими ніжками тепер сиділо двоє чорношкірих чоловіків. Першим говорив той, що був у якійсь довгій сірій мантії й носив старі окуляри в пластмасовій оправі. Прямокутні, завеликі й ніби без скелець. Другий був удвічі ширший у плечах за Двох-На-День, але вбраний у такий простий чорний костюм-двійку, як у японських ділових мужиків у кіношоу. Білосніжні, чистісінькі манжети застібнуті квадратними запонками із золотими мікросхемами.
— На жаль, не можемо дати тобі відлежатись і оклигати, — сказав перший, — бо в нас тут серйозна проблемка. — Він замовк, зняв окуляри й потер перенісся. — Нам потрібна твоя допомога.
— Бля, — промовив Дві-На-День. Він подався вперед, витягнув китайську сигарету з пачки, що лежала на столі, підкурив від тьмяного олив'яного черепа завбільшки з величенький лимон і потягнувся до келиха з вином. Той, що в окулярах, простягнув руку й тонким коричневим пальцем торкнувся його зап'ястя. Дві-На-День відпустив келих і відхилився на спинку дивана, чимдуж удаючи, ніби нічого не сталося. Окулярних усміхнувся до Боббі.
— Каунт Зіро, так? Кажуть, так ти себе звеш?
— Так, — радше здавлено каркнув Боббі.
— Нам треба знати про Діву, Каунт.
Чоловік запитально дивився на нього й чекав.
Боббі моргнув.
— В'єж Мірах, — сказав той і вдягнув окуляри. — Мати Наша Свята, Діва Пречудесна. А ще ми її звемо, — тут він здійняв лівицю й зробив якийсь рух пальцями, — Езілі Фреда.
Боббі усвідомив, що сидить роззявивши рота, й стулив його. Три темні обличчя вичікувально дивилися. Джекі й Рія кудись зникли, і хлопець не помітив, коли вони пішли. Раптом накотила паніка, і він заходився озиратися, вдивлятись у моторошний вазонний ліс довкола. Трубчасті тепличні лампи звисали під усіма можливими кутами, стирчали врізнобіч — мов рожево-пурпурові шпажки, пронизували зелену листяну масу. Жодних стін. Не видно ніяких стін. Диван і подряпаний стіл стоять посеред такої собі галявини з долівкою з голого бетону.
— Ми знаємо, що вона являлася тобі, — сказав другий, міцний, і акуратно поклав ногу на ногу. Коли поправляв холошу так, щоб ідеально випрасувана стрілка не зім'ялася, золота запонка на манжеті сліпучо підморгнула Боббі. — Ми знаємо, розумієш?
— Дві-На-День каже, це був твій перший набіг, — сказав перший. — Це правда?
Боббі кивнув.
— Тоді Леґба обрав тебе, — сказав чоловік і знову зняв порожню оправу, — коли вже звів із В'єж Мірак. — Він усміхнувся.
Боббі знов відкрив рота.
— Леґба, — повторив чоловік, — покровитель доріг і стежок, лоа комунікацій...
Дві-На-День забичкував сигарету просто в пошрамовану стільницю, і Боббі помітив, що рука технаря тремтить.
Вони домовилися про зустріч у ресторанчику на мінус п'ятому поверсі центру «Кур Наполеон» під Луврською пірамідою. Місце знайоме обом, хоча й не пов'язане з якимись особливими спогадами ні в неї, ні в нього. Це Ален запропонував, і вона підозрювала, що вибирав він украй ретельно. Емоційно нейтральна територія: для обох звична, але й до спогадів не прив'язана. Старомодний інтер'єр початку століття: гранітні прилавки, чорні колони, що підпирають стелю, дзеркальні стіни й меблі на манер вуличних італійських — непоказні, з темної сталі, — які могли б бути родом із будь-якого з десятка минулих десятиліть. Столики вкриті сірими лляними скатертинами в тонку чорну смужку, обкладинки меню, сірникові коробки й фартухи офіціантів — із таким самим орнаментом.
Марлі прийшла в шкіряному пальті, яке привезла з Брюсселя, червоній лляній блузі й нових чорних джинсах. Андреа вдала, ніби не помітила, як старанно подруга добирала вбрання для цієї зустрічі, а потім позичила їй простеньку нитку перлів, які ідеально відтіняли червоний льон блузи.
Він з'явився раніше — помітила, щойно зайшла, — і весь столик уже був завалений його речами. На шиї улюблений шарф — вони рік тому вдвох знайшли його на барахолці. Вбраний як завжди недбало, але цілком розслаблений. Бувалий у бувальцях шкіряний портфель вивергнув на тісний квадрат полірованого граніту свої нутрощі — блокноти на спіральках, нечитаний примірник свіжого скандального роману, «Ґолуаз» без фільтру, коробку сірників, діловий щоденник у шкіряній палітурці, який вона придбала для нього у «Браунз».
— Я думав, ти вирішиш не приходити, — сказав він і, підвівши на неї очі, усміхнувся.
