Він багато разів уявляв свою появу в помешканні Двох-На-День — але зовсім не так. По-перше, годі було уявити, що його закотять туди на кріслі, поцупленому з пологового відділення Лікарні Святої Марії, — назва й інвентарний номер вибиті лазером на тьмяному хромі лівого підлокітника. Жінка, яка везла його, цілком собі вписувалася в його підліткові фантазії — її звати Джекі, одна з двох проєктських, яких він бачив у Леона, і, як до нього потім дійшло, — одна з двох його янголок-хранительок. Крісло котилося шершавим покриттям, що тягнулося від стіни до стіни вузького передпокою, зовсім безшумно, але золотаві дзвоники на капелюсі Джекі бадьоро подзенькували, коли вона штовхала Боббі перед собою.
А ще він ніколи не подумав би, що помешкання Двох-На-День виявиться таким великим і там буде стільки дерев.
Пай, чорношкірий хірург, люб'язно пояснив, що насправді він ніякий не лікар, просто «іноді напохваті», а тоді всівся на подертий барний стілець у своїй так званій операційній, здер зелені рукавички, підкурив ментолову сигарету й дуже серйозним тоном порадив Боббі ще десь тиждень зайвий раз не сіпатися. Далі прийшли Джекі й Рія, друга його янголка, насилу натягли на нього чорні пожмакані піжамні штани, що нагадували кімоно з дешевого бойовика про ніндзя, посадили на крісло й покотили до центральних ліфтів в осерді аркокомплексу. Завдяки трьом додатковим дермам із бездонної аптечки Пая Боббі підзарядився парою тисяч мікрограмів синтетичного ендорфіну, тому був при собі й болю не відчував.
— А де мої речі? — допитувався, коли його викотили в тісний коридор, напханий нарослими за кілька десятиліть нашаруваннями кабелів і сантехнічних труб. — Де мій одяг, і дека, і все інше?
— Твій одяг, золотко, коли це так можна назвати, загорнули в пакет і лишили, щоби Пай у смітник скинув, коли руки дійдуть. Він усе з тебе позрізав на столі, бо там саме криваве шмаття було, щоб ти знав. Якщо дека в кишені при спині була, хлопці, які тебе порізали, забрали її собі, я так думаю. А тебе, везунчику, в процесі ледь не порішили. Всю саллі-стенлі собі заляпала
Здається, Рія не з добрих янголів.
— Ох, — сказав Боббі, коли вони завертали за ріг, — ясно. А скажіть, може, там викрутка була чи кредитний чип?
— Не було чипа, сонце. Але якщо ти про викрутку з двома сотнями й десяткою нових єн у ручці, то це якраз стільки моя сорочка коштує...
Дві-На-День, вочевидь, не був радий появі Боббі. Можна сказати, що він на Боббі й не дивився — чи просто його не бачив. Дивився він крізь Боббі на Джекі й Рію — і шкірився нервовою посмішкою вкрай невиспаної людини. Вони підкотили крісло досить близько, щоби було видно, які жовті в Двох-На-День очні яблука, — майже оранжеві в рожево-бузковому світлі тепличних ламп, що звисали зі стелі там і сям.
— Де вас носило, сучки драні? — поцікавився технар, та в голосі його не було злості, сама смертельна втома і щось іще — Боббі не одразу зрозумів, що саме.
— Це все Пай, — сказала Джекі й повихляла до величезної дерев'яної колоди, що правила Двом-На-День за журнальний столик, по пачку китайських сигарет. — Перфекціоніст він у нас, наш добрий друг Пай.
— У ветеринарці навчився, — додала Рія, й Боббі зрозумів, що це для нього. — Хоча до пса його ніхто б не пустив, він увесь час нашмалений.
— Отже, — сказав Дві-На-День, і його погляд нарешті спинився на Боббі, — ти житимеш.
Очі його були такі холодні, такі стомлені й клінічно хворі, такі несхожі на очі маніакального ділка, який усім зуби заговорить і якого Боббі звик вважати справжньою особистістю, а не маскою, — що лишилося тільки опустити погляд, зашарітись і втупитися в стіл.
Метрів три завдовжки й метр завширшки був той стіл — зшитий із колод, кожна ледь не завтовшки з його стегно.
