— Як тобі взагалі це спало на думку? — автоматично спитала вона у відповідь (і враз вирішила, що прозвучала жалюгідно), бо треба було якось замаскувати жах, який відчувала, який нарешті дозволила собі відчути і який зводився до страху загубити себе, свою волю, свою мету — страху перед любов'ю, яку вона теж досі відчувала. Марлі відсунула другий стілець і сіла, коли саме підійшов узяти замовлення офіціант — юний іспанець у смугастому фартуху. Попросила «Віші».
— І все? — спитав Ален. Офіціант чекав.
— Так, дякую.
— Я кілька тижнів намагався достукатися до тебе, — сказав він, і Марлі знала, що він бреше, хоча, як часто бувало й раніше, їй стало цікаво, чи до кінця він це усвідомлює. Андреа наполягала, що чоловіки Аленового типу брешуть увесь час, причому так пристрасно, що вже не бачать фундаментальної відмінності брехні від правди. Вони по-своєму митці, казала Андреа, їхній творчий задум — перебудова дійсності, і Новий Єрусалим, який вони зводять, справді прекрасний — ані тобі боргів за кредитами, ані незадоволених квартирних господарів, ані потреби шукати того, хто пригостить вечерею.
— Щось я не помітила достукувань, коли по мене прийшов Ґнасс із поліцією, — сказала Марлі, сподіваючись, що він бодай зморщиться, та хлоп'яче личко лишилося спокійним, як завжди — він просто прибрав пасмо чистого каштанового волосся з чола й звичним рухом долоні відкинув назад.
— Мені прикро, — сказав він і загасив у попільничці ґолуазину. Запах міцного французького тютюну тісно сплівся в Марлі з його образом, і Париж увесь був просякнутий його запахом, його духом, крізь усе місто тягнувся його слід. — Я був цілком певен, що він ніколи не дізнається про... про походження цього зразка. Зрозумій, коли я усвідомив, як сильно нам потрібні гроші, то визнав, що діяти час саме мені. Я знав, що ти аж надто ідеалістка. Галерея так чи інакше збанкрутувала б. Але якби все пішло за планом — із Ґнассом, я маю на увазі, — то в нас би все вийшло, а ти була б щаслива. — Він витягнув із пачки ще одну сигарету й повторив: — Щаслива.
Вона спромоглася тільки мовчки дивитися на нього, відчуваючи водночас подив і гірку огиду через прагнення знову йому повірити.
— Ти знаєш, — продовжив він, витягаючи сірник із червоно-жовтої коробки, — що я вже мав проблеми з поліцією. Коли був студентом. Через політику, ясна річ. — Він запалив сірник, відкинув коробку на стіл і підкурив.
— Через політику, — промовила вона, і їй ураз стало смішно. — Не знала, що є політична партія тобі подібних. Навіть не уявляю, як би вона називалась.
— Марлі, — сказав він, притишивши голос, як робив, коли хотів звучати пристрасніше, — ти ж знаєш, ти мусиш знати, що я робив це заради тебе. Заради нас, якщо дозволиш так сказати. Але я певен, що ти знаєш, ти відчуваєш, Марлі, що я ніколи в житті навмисне не скривдив би тебе й не наразив би на небезпеку.
На заваленому маленькому столику не було місця для її сумочки, тож вона тримала її на колінах і раптом відчула, як упивається нігтями в товсту м'яку шкіру.
— Ніколи б мене не скривдив... — Це промовив її голос, розгублений і здивований, голос малої дитини, і враз вона почулася вільною — від потреб, від бажань, від страху, — і відчувала тепер до симпатичного обличчя через столик тільки чисту відразу, і мовчки сиділа, й невідривно дивилася на нього, на цю чужу людину, з якою рік ділила ліжко в тісній коморі крихітної галереї на вулиці Моконсей. Офіціант поставив на столик перед нею склянку «Віші».
Мабуть, Ален витлумачив її мовчання як ознаку прийняття, а цілковиту безвиразність обличчя — як готовність слухати.
— Але дечого ти не розумієш, — і тут вона пригадала, що це його улюблений вступ, — такі, як Ґнасс, у певному сенсі існують для підтримки мистецтва. Для підтримки
Як утекти звідси просто зараз?
