— Мого художника? — Аби приховати розгубленість, вона відпила води.
Ален розкрив пошрамований портфель і витягнув щось пласке — голографічну пластину. Марлі взяла її — вдячно, бо тепер було чим зайняти руки — і побачила знімок коробки, яку Вірек показав їй у барселонському конструкті.
Коробку хтось тримав. Руки чоловічі, не Аленові, на одній перстень із печаткою з темного металу. Тла не розібрати. Тільки коробка й руки.
— Алене, звідки це в тебе? — Вона підвела погляд і зустрілася з карими очима, що жахно світилися радістю маленького переможця.
— Щоби дістати відповідь на це запитання, декому доведеться заплатити кругленьку суму. — Він розчавив недопалок і підвівся. — Я на хвилинку, даруй. — І пішов у бік убиральні. Коли він зник за чорними колонами й дзеркальними стінами, вона впустила голограму на столик, нахилилась і відкинула кришку його портфеля. Нічого — тільки синій джгут і тютюнові крихти.
— Можу запропонувати вам іще щось? Води?
Це був офіціант, який тепер стояв поряд.
Вона підвела очі і з подивом усвідомила, що десь його вже бачила. Худорляве темне обличчя...
— У нього мікрофон із передавачем, — сказав офіціант. — А ще він озброєний. Я був портьє у вашому брюссельському готелі. Дайте йому, чого хоче. Пам'ятайте, для вас гроші нічого не важать. — Він забрав її склянку й обережно поставив на тацю. — А його вони, ймовірно, знищать.
Ален повернувся усміхнений.
— А тепер, люба, — сказав і потягнувся по сигарети, — перейдемо до справи.
Марлі всміхнулася у відповідь і кивнула.
Нарешті дозволив собі поспати три години — в бункері без вікон, де передовий загін обладнав командний пункт. Перед тим зустрівся з рештою команди, яка працюватиме звідси. Із Раміресом — відстороненим, зверхнім, нервовим консольником, зацикленим на своїй роботі, від якої тут залежали всі, включно з Джейлін Слайд, яка лишилася на буровій у морі. Він мав моніторити кіберпростір навколо закутих у потужну кригу банків даних «Маас Біолабс» і попередити всіх, якщо мааси щось пронюхають в останню мить. Ще він відповідав за передачу медичних даних із нейрохірургії до бурової — непросту процедуру, якщо світитися перед маасами не хочеться. Команда проклала лінію до таксофонної будки на шосе посеред пустелі. За будкою починалася територія, де за безпеку Раміреса й Джейлін уже не відповідав ніхто, крім них самих, тож якщо попаляться — мааси зможуть відстежити їх до таксофона й визначити ділянку, де перебуває команда. Познайомився з Нейтаном — технарем, який мав доглядати за обладнанням у бункері. Коли щось зазбоїть чи полетить, є надія, що він устигне полагодити. Нейтан — представник того ж виду, що Окі й тисячі інших, із якими Тернера зводила робота, технар-найманець, який любить заробляти свою надбавку за ризик і вміє тримати язика за зубами. Решта — Комптон, Тедді, Коста й Девіс — просто дорогі бойовики, наймані солдати, їм тільки подавай таку роботу, як ця. Щоби полегшити їм життя, Тернер украй прискіпливо допитав Саткліффа про план відходу, а тоді пояснив, звідки прийдуть вертольоти, в якому порядку відходити, як і коли кому з них заплатять.
Потім попросив лишити його в бункері самого й наказав Веббер підняти його за три години.
Тут планували зробити трансформаторну або насосну станцію. Зі стін стирчали обрубки поліетиленових труб чи то для прокладання кабелів, чи для каналізації, але зі стану приміщення ясно, що їх так нікуди й не під'єднали. Глуха залізобетонна стеля не давала підвестися на повний зріст. Пахло сухим пилом — навіть трохи приємно. Хтось із загону попідмітав тут, перш ніж занесли столи й обладнання, та подеколи на підлозі траплялись клапті газетного паперу, що розсипалися на порох від найменшого доторку. Тернеру вдалось розгледіти літери й часом навіть слова.
Металеві розкладні столи вишикувалися в кутку попід стінами, на кожному купа якогось дуже хитромудрого обладнання для зв'язку. Мабуть, найкраще з того, що могла надати «Хосака».
