— Можливо, не більше, ніж вам. А може, й більше.
— Але, вочевидь, більше, ніж вашим колегам.
— Вони винятково талановиті люди. Але вони... слуги.
— А ви ні.
— Як і ви, найманцю. Мене на цю роботу взяли через досвід у найкращій неліцензованій клініці Тіби й надали чималий обсяг матеріалів для вивчення й підготовки до зустрічі з нашим винятковим пацієнтом. Чорні клініки Тіби — авангард медицини, й навіть у «Хосаці» не підозрюють, що мій авторитет у чорній медицині дозволяє припускати,
— Тоді поясніть мені.
— Не впевнена, чи зможу. — В її голосі чулася несподівана нотка безсилля. — Я казала, що бачила ці речі. Але не казала, що розумію їх. — Вона несподівано підняла руку й торкнулася до шкіри за його завушним софтовим гніздом. — На тлі біочипів ці імпланти приблизно як дерев'яні протези проти міоелектричних кінцівок.
— Але його життю щось загрожує?
— Ох, та ні, — сказала вона й опустила руку. — Не його... — І Тернер почув її кроки до фургона.
Конрой відрядив кур'єра з пакетом софтів, щоби Тернер зміг пілотувати літак, яким доправить Мітчелла до штабу «Хосаки» в Мехіко. Кур'єр виявився жилавим, банькатим і чорним від засмаги дистрофіком, якого Лінч називав Гаррі. Гаррі припедалив дорогою від Тусона на відпісоченому до блиску велосипеді з облисілими позашляховими шинами й кістяно-жовтими шкіряними обмотками на кермі. Лінч перевів його через паркмайданчик. Кур'єр постійно щось мугикав собі під ніс. Його пісня, коли можна так назвати ці звуки, звучала геть чужорідно в таборі, де тиші беззаперечно дотримувалися всі, й нагадувала звуки божевільного радіоприймача, який хаотично перемикався з хвилі на хвилю і дробив попурі зі світової поп-музики останніх двадцяти років несподіваними госпеловими зойками. Велосипед свій Гаррі ніс на попеченому, по-пташиному крихкому плечі.
— Гаррі тобі дещо з Тусона привіз, — сказав Лінч.
— А ви знайомі? — спитав Тернер, дивлячись на нього. — Може, у вас спільні друзі є?
— Це ти про кого?
Тернер витримав його погляд.
— Ти його ім'я знаєш.
— Бо він сказав мені своє сране ім'я, Тернере.
— Моє ім'я Гаррі, — сказав обгорілий. Він скинув велосипед на кущ пустельної трави. Розгублено всміхнувся — показав рідкі покришені зуби. На голому торсі, спітнілому й запилюженому, — низки тонких сталевих ланцюжків із клаптями шкіри, хутра, рогів, жовтуватими гільзами, заполірованими й зношеними мідними монетами без номіналів і крихітним мішечком із м'якої коричневої шкіри.
Тернер оглянув розцяцькований кістлявий торс, простягнув руку, зачепив пальцем кривий уламок якогось хряща на плетеному шнурку:
— А це що в біса таке, Гаррі?
— Єнотів піструн, — сказав Гаррі. — В єнота, бач, кістка з хрящем у піструнчику. Небагато кому про таке відомо.
— Ти мого приятеля Лінча колись уже бачив, Гаррі?
Гаррі кліпнув.
— Він знав паролі. Знав, до кого йти в надзвичайних випадках. Знав, хто керівник. Сказав мені своє ім'я сам. Я тобі тут потрібен, чи можна піти робити свою роботу?
— Іди.
Коли Лінч відійшов на безпечну відстань, Гаррі заходився длубатись у вузлах ремінців на шкіряному мішечку.
— Не треба на нього бикувати, — промовив Гаррі, — він таки молодець. Я його й не помічав, доки він голкострілом мені в потилицю не тицьнув. — На цих словах розв'язав мішечок і обережно запустив усередину пальці.
— Скажи Конрою, що я його крота придушив.
— Перепрошую, кого придушив? — Гаррі витягнув із мішечка складений жовтий блокнотний аркушик із якимось вмістом і передав його Тернеру.
— Лінча. Він Конроїв кріт у команді. Скажи йому.
Тернер розгорнув аркуш і знайшов усередині грубий військовий мікрософт. На аркуші був напис синім чорнилом: «ПОКАЖИ КЛАС, МУДИЛО. ДО ЗУСТРІЧІ В МЕХІКО».
— І треба, щоби я це передав?
— Передай.
— Як скажете.
— Та ти ж, бляха, й сам це знаєш, — сказав Тернер, зім'яв папірець і запхав його Гаррі під ліву пахву.
Гаррі безтурботно й щасливо усміхнувся, і здійнята хвилею тямущість знову осіла, легко, мов якийсь підводний звір, і пірнула в гладке море сонячної байдужості. Тернер подивився йому в очі, в миготливі опалово-жовті зіниці, й побачив там тільки сонце й побиту трасу. Безпала рука піднялась і машинально почухала тижневу щетину.
— Їдь, — сказав Тернер.
Гаррі розвернувся, підняв свій велосипед із чагарів, засопів, сперся на нього й почав пробиратись назад руїнами парковки. Його порвані камуфляжні шорти тріпотіли, а колекція ланцюгів легенько дзвеніла.
З пагорба на двадцятиметровій віддалі свиснув Саткліфф і підняв моток мірної помаранчевої стрічки. Пора розмінувати Мітчеллові посадкову смугу. Працювати починали швидко, поки сонце ще низько, але все одно буде спекотно.
— Отже, — сказала Веббер, — він прилетить.
