Вільям Ґібсон. Занулення полностью

Яка іронія, подумала вона, побачивши, як молодий офіціант із «Кур Наполеон» піднявся на терасу. На ньому були ті самі робочі темні брюки, але замість фартуха з'явилася синя штормівка. Темне волосся накриває чоло м'яким крилом. Він підійшов — усміхнений, упевнений, — ніби знав точно, що вона не втече. Щось усередині дуже просило рвонути навтьоки, але вона знала, що не бігтиме. Яка іронія, повторила подумки, насолоджуюся відкриттям, що я не якась особлива губка для нещасть, а просто ще одна смертна тварина в кам'яному лабіринті цього міста, — і водночас дізнаюся, що саме я тепер у центрі уваги величезної машини, підживлюваної чиїмось таємничим бажанням.

— Мене звати Пако, — сказав юнак і підтягнув до її столика фарбований набіло залізний стілець.

— Ви той малий, той хлопчик із парку...

— Колись давно був ним, так, — сказав він і сів. — Сеньйор зберіг образ мого дитинства.

— Я саме думала про вашого Сеньйора. — Марлі дивилася не на співрозмовника, а на потік авто, охолоджувала погляд у річці вуличного руху, у відтінках полівуглецю й фарбованої сталі. — Такі, як Вірек, не можуть позбутися багатства, втратити його через невдалу інвестицію. Його гроші живуть власним життям. Можливо, наділені власною волею. Приблизно так він сказав, коли ми бачилися.

— А ви філософиня.

— Я знаряддя, Пако. Я наднова насадка на дуже давньому пристрої в руках сивого старця, який хоче кудись проникнути, але досі зазнавав невдачі. Той, хто найняв вас, просто запустив руку в скриню з тисячею інструментів і чомусь вибрав мене.

— Та ви ще й поетеса!

Вона засміялася, відвела очі від вулиці. Він приязно шкірився, і його губи були мов поґратовані слідами глибоких вертикальних зморшок.

— Ідучи сюди, я уявляла механізм, машину, таку велетенську, що годі побачити її всю. Машину, що огортає мене, передбачає кожен мій крок.

— То ви ще й еготистка?

— Хіба?

— Може, й ні. Звичайно, за вами спостерігають. Ми наглядаємо за вами, й добре, що робимо це. За другом вашим із ресторану ми також наглядаємо. На жаль, ми не змогли з'ясувати, де він дістав голограму, яку показав вам. Дуже ймовірно, що вона в нього вже була, коли він телефонував на номер вашої подруги. Хтось вийшов на нього, розумієте? Хтось звів його з вами. Чи не здається вам, що все це вкрай цікаво? Не дражнить вашого внутрішнього філософа?

— Мабуть, таки дражнить. Я послухалася вашої поради й погодилася на ціну, яку він назвав.

— Тоді він подвоїть її, — всміхнувся Пако.

— Але мені не треба через це перейматися, як ви вже казали. Він погодився завтра вийти зі мною на зв'язок. Ви, певно, зможете організувати передачу грошей. Він наполіг на готівці.

— Готівка, — Пако закотив очі, — як авантюрно! Але так, я зможу. І всі дані у мене є. Ми стежили за розмовою. Це нескладно було, бо він мав ласку її транслювати, на ньому був мікрофон. Дуже кортіло дізнатися, для кого він вів передачу, але він навряд чи й сам це знає.

— Це було так дивно, коли він зірвався посеред розмови ще до того, як озвучив вимоги. Нетипово для нього. — Вона насупилася. — Він собі завжди приписував уміння витримувати драматизм моменту...

— У нього не було вибору. Ми все влаштували так, щоби йому здалося, ніби джерело живлення мікрофона дало збій. Довелося піти в чоловічу кімнату. Коли він був сам у кабінці, то казав про вас уголос украй неприємні речі.

Марлі вказала на порожню склянку офіціантові, який саме йшов повз столик.

— У мене досі труднощі з розумінням своєї ролі й цінності в цій справі. З Вірековим баченням.

— Мене не питайте. Тут ви у нас філософ. Я просто виконую накази Сеньйора — наскільки це в моїх силах.

— Може, хочете бренді, Пако? Чи кави?

— Французи, — з гірким докором відповів той, — нічого не знають про каву.

— Може, проженіть мені про оту свою штуку ще раз, — попросив Боббі, запихаючись рисом із яйцем, — ви ж ніби казали, що це не релігія.

Бовуар зняв оправу й уважно придивився до завушника, чи той рівний.

— Я не так казав. Я казав, що тобі не треба думати, релігія це чи ні, от і все. Це просто зручна структура. Допомагає обговорювати речі, які відбуваються з нами, бо вдаліших слів, тобто понять, для цього може й не знайтись.

— Але ви так говорите, ніби ті ваші лої якісь...

— Лоа, — виправив його Бовуар і кинув окуляри на стіл. Зітхнув, видобув сигарету з пачки, яку лишив Дві-На-День, і підкурив від олив'яного черепа. — У множині точно так, як і в однині. — Глибоко затягнувся й видихнув дві цівки диму крізь великі дугоподібні ніздрі. — Коли про релігію говориш, то що маєш на увазі?