Вільям Ґібсон. Занулення полностью

Вона виплюнула на жовтий кактус згусток коричневого соку. За щокою тримала копенгагенський снаф.

— Шариш, — сказав Тернер. Обоє сиділи на світло-жовтому сланці. Дивились, як Лінч і Нейтан прибирають смугу, яку вони з Саткліффом виклали помаранчевою стрічкою. Стрічка відокремлювала прямокутник чотири на двадцять метрів. Лінч приніс до стрічки відрізок іржавої двотаврової балки й кинув на бетон, наполохавши в чагарях якихось дрібних тваринок.

— Якщо захочуть, побачать стрічку, — кинула Веббер, витираючи губи тильним боком долоні. — Та й заголовки твого ранкового факсу прочитають, якщо захочуть.

— Знаю, — сказав Тернер, — але якщо вони досі не знають, що ми тут, не думаю, що вже й дізнаються. З шосе цього не видно. Він поправив чорну нейлонову кепку, яку дав Рамірес, і натяг довгий козирок аж до самих окулярів. — Ми просто собі тягаємо болванки, які можуть віддавити ногу. З орбіти зовсім непримітно.

— Згодна, — кивнула Веббер. Зморшкувате обличчя в окулярах променилось байдужістю. Зі свого місця він відчував різкий тваринний запах її поту.

— Що ти в біса робиш, Веббер, у вільний від оцього всього час?

— Гадаю, значно більше, ніж ти, бляха-муха. Розводжу собак, скажімо. — Вона дістала з чобота ніж і почала правити об підошву, швидко перевертаючи за кожним разом, ніби мексиканський цирульник, який гострить лезо своєї бритви. — А ще рибалю. Форель ловлю.

— У тебе хтось є в Нью-Мексико?

— Точно більше, ніж у тебе, — сказала вона байдуже. — Мені здається, такі, як ви з Саткліффом, узагалі не мають дому. Ти ж тут і живеш, Тернере? На місці операції, аж доки не прилетить твій підопічний. Так?

Вона провела лезом по подушечці пальця і сховала ніж у піхви.

— Але в тебе хтось є? Є чоловік, до якого повернешся?

— Узагалі-то не чоловік, а жінка. Ти щось знаєш про розведення собак?

— Ні.

— Я так і думала. — Вона примружилась і глянула йому в очі. — У нас і дитина є. Своя. Вона виносила.

— Сплайсинг ДНК?

Веббер кивнула.

— Це дорого.

— І не кажи. Якби не треба було віддавати гроші, мене б тут не було. Але вона красива.

— Твоя жінка?

— Наша дитина.

Довкілля ніби перебудовувалося, підлаштовуючись під неї та її маршрут містом, коли вона йшла від Лувру. Той офіціант, мабуть, просто орган, кінцівка, чутливий зондик чи антенула. А ціле — більше, значно більше. Як вона могла собі уявити, що можна жити й пересуватися в надприродному полі Вірекового багатства, не зазнаючи спотворень і викривлень? Вірек узяв до себе її, вбогу, й запустив обертатися на своїй орбіті — і під тиском усюдисущих невидимих гравітаційних поштовхів його грошей вона змінилася. Все ясно, думала собі, ясно: вона повсякчас ворушиться навколо мене, уважна й незрима, велична й тонко налаштована, — наглядова махіна гера Вірека.

За якийсь час вона усвідомила, що стоїть на бруківці біля літнього майданчика «Кафе Блан». Яка різниця де, можна й тут. Ще місяць тому Марлі б оминула цю кав'ярню — забагато вечорів вони тут із Аленом просиділи. Тепер, почуваючись вільною, вирішила розпочати процес віднайдення свого Парижа з вибору столика. Сісти вирішила ближче до бічної огорожі тераси. Замовила в офіціанта коньяк і затремтіла, спостерігаючи за рухом на паризьких вулицях, невпинним потоком сталі й скла: навколо неї за іншими столиками якісь чужі люди їли й усміхалися, пили й сперечалися, гірко прощалися й клялися у вічній вірності всьому, що відчували того вечора.

Але я теж частина цього руху, подумала Марлі й усміхнулася. Щось усередині ніби прокидалося від довгого заціпенілого сну, враз витягнуте на світло в ту мить, коли вона остаточно розплющила очі й усвідомила глибину Аленової зіпсутості й своє відчайдушне прагнення далі його любити. Але прагнення тануло — навіть тепер, коли вона тут сиділа. Невибагливість і банальність його брехні якимось чином спромоглися розбити кайдани її депресії. Логіки вона в цьому не бачила жодної, бо десь глибоко всередині завжди, ще до історії з Ґнассом, добре розуміла, чим саме Ален заробляє на життя, але на любов до нього це ніяк не впливало. Втім, завдяки новому відчуттю свободи вона готова знехтувати логікою. Досить того, що вона тут, жива, сидить за столиком у «Блан» і уявляє роботу хитрої машинерії, котру, виявляється, вже запустив Вірек.