— Те, що в нього беруть поганяти хлопці типу тебе, уваги не варте. Тобто воно працюватиме, але когось серйозного навряд зацікавить. Ти ж багато ковбойських кіношоу бачив, так? Так от, те, що для таких історій вигадують, і близько не така страшна хрінь, як те, що перепродають по-справжньому серйозні ділки. Особливо коли йдеться про криголами. Важкі криголами непросто штовхати навіть великим пацанам. Знаєш чого? Бо крига, справжня тверда крига, тобто стіни навколо всіх більш-менш великих баз даних у матриці, — це завжди продукт штучних, у сенсі, штучних інтелектів. Усе інше надто повільне, щоби ткати хорошу кригу, підтримувати її, змінювати і вдосконалювати. Тому, коли на чорний ринок виходить справді потужний криголам, треба зважати на кілька хитрих невідомих. По-перше, звідки взявся цей продукт? У дев'яти випадках із десяти це продукт штучного, а штучних увесь час сканують, переважно тьюрингівські чувачки, щоби завадити їм аж надто порозумнішати. Тож може так статися, що на тебе тьюрингівська машина вийде, бо якийсь штучний вирішив наростити обіг приватних коштів. Буває ж у штучних громадянство, правда? А ще треба добре подумати, чи криголам раптом не військовий, бо це реально стрьомно, або, скажімо, чи не породило його бюро з промислового шпигунства при якомусь дзайбацу — тобі такого добра теж не треба. Врубаєшся, Боббі?
Боббі кивав. Хлопець ніби все життя тільки й чекав на Бовуара, котрий нарешті пояснив би будову світу, про існування якого він лише здогадувався.
— Ну але все-таки робочий криголам коштує страшних грошей, реально, боку бабла. І от, скажімо, ти в нас ковбой при баблі, хтось тобі приносить таку штуку, то не відмовлятися ж? Тому ти купуєш. Тихенько купуєш, ані пари з вуст, але сам не запускаєш, о ні. А що робиш? Несеш до свого технаря, той так обгортку міняє, щоби не дуже в око впадало. Ніби простенька штучка отакого формату, — Бовуар постукав пальцем по стосу картриджів на столі, — і віддаєш підручному своєму, який тобі завинив послугу, а такий завжди знайдеться.
— Ану сек, — сказав Боббі. — Щось мені не подобається, куди...
— І добре. Стаєш кмітливим — чи принаймні кмітливішим. Бо саме так вони і вчинили. Принесли сюди твоєму другу-технарю, містерові Дві-На-День, пояснили, в чому проблемка. «Ти ж у нас ас, — сказали, — то перевір для нас оцю срань, прожени тести, бо ми хріна лисого це робитимем самі. Ти впораєшся, малий». І коли йти далі таким манером, то що зробить із такою штучкою Дві-На-День? Сам запустить? Нема дурних. Тому він учинить так само, як із ним чинили великі пацани, от тільки свого пацанчика навіть не попередить. Що далі? Вибере базоньку десь посеред материка, де просто кишить програмками для ухиляння від податків і відмивальної бухгалтерії, яку хтось веде для борделю в Канзас-Сіті, але ж усі, хто не перший день на світі живе, розуміють, що така гнида під десятьма шарами криги ховатиметься, і не простої, а чорної, з реально смертельною віддачею. Ані в Агломератах, ані десь іще нема ковбоїв, які в таку сраку полізуть, бо з таких баз на всі боки голки стирчать, а всередині нема нічого такого, що можна було би продати комусь, крім митарів, а їм уже точно власники підмазали як треба...
— Так, — озвався Боббі, — ану поясніть дещо.
— Я тобі, сніжок, і пояснюю зрозуміліше нема куди! Він вибрав ту базу, пройшовся по списках своїх хотдожників, амбітних шмаркачів баррітаунських, та ще й таких вілсонів, що пустили би програму, яку в житті вперше бачать, на базу, котру їм хитросракий дружок типу Двох-На-День показав і сказав, що це діло як два пальці об асфальт. І кого він вибрав? Когось новенького в ділі, неляканого, того, хто навіть не знає, де він живе, навіть куди дзвонити не знає, і каже — ось тобі, друже мій, штука, неси додому, запускай і бери за це гроші. Коли щось там вирубаєш — візьми собі, я потім для тебе штовхну! — На цих словах Бовуар вирячився на Боббі, й на обличчі його не було усмішки. — Нікого не нагадує? Чи, може, ти в нас із невдахами не тусуєш?
— То ви кажете, він знав, що мене вб'є, коли ту штуку на базу спущу?
