— Я повинен обійти селища робітників каучукових плантацій по Вентаурі й Ріо-Падамо, — сказав він неголосно. — Там хороші хлопці. Ви ще вітатимете їх у лавах свого загону. Адже скоро загальний виступ. Я маю відомості, що наш емігрантський центр уже виніс рішення про початок повстання і вислав до вас зв'язківця.
— Так, вислав до нас зв'язківця, — пригніченим тоном промовив Коельо, низько схиливши голову. Здавалось, він думав про справи, які не мали нічого спільного з повстанням.
— Значить, не сьогодні-завтра ми дізнаємось котрого дня нам запалювати сигнальний вогонь на горі Комо і в інших гірських районах, — сказав Філіппе Россаріо, задумливо глянувши вгору. — Гора Комо! Триста років вона чекає цього дня.
Коельо нахмурився. Притиснувши до грудей забинтовану руку, відійшов убік, його дратували патетичні слова Філіппе.
— Ваш брат Мігель прибув із селища й повідомив мене, що наказ уже привезла… моя донька, — глухим голосом мовив він.
— Сеньйора Ернестіна? — не втримався Філіппе.
— Так… Ваш брат сповістив, що сеньйора Ернестіна вмерла від тяжких ран, — крижаним тоном вимовив доктор Коельо. — Тепер лишається одна надія, що перед смертю вона відправила когось із наших друзів до селища Курумба, де мешкає одноокий Артуро. Тому я й посилаю туди вас, сеньйоре Філіппе Россаріо. їдьте з богом!
Він зняв капелюха і, самотній, ще більше постарілий, важкою ходою попрямував до намету.
Себастьян Олів'єро нервував. Першою ознакою, яка свідчила про його вкрай збуджений стан, був розстебнутий комір френча. Френч давив комісара, наче удав, ніби петля вішальниці.
Сержант Аркаяліс стояв на порозі кімнати й улесливо дивився на свого шефа. Одутлувата пика сержанта дратувала Олів'єро. За інших обставин можна було б зігнати злість на цьому окадькуватому йолопові. Але сьогодні треба стримуватися. Сержант Аркаяліс після нічного бою провів дві години в товаристві з Бракватістою, який запросив його, мов найближчого друга, на полювання в бамбуковий гай. Сержант Аркаяліс почував себе персоною. Ого, ще й якою персоною!
Вони про щось домовились під час полювання з полковником, це напевне. Себастьян Олів'єро уявляв солоденьку посмішку на обличчі свого помічника, з якою той викладав високоповажному гвардійському офіцерові пікантні деталі з Себастьянового життя. Підлий інтриган. Він забув, кому має дякувати за швидке просування по службі.
Комісар вийшов на ґанок. Обвів поглядом принишклу вулицю. Селище лежало перед ним покірне й німе… Але в цій покорі комісарові тепер вчувалась загроза. Кожна хатина таїла в собі зненависть до нього.
Все ніби йшло як слід, проте Олів'єро нервував, хоч і не знав напевне, яка біда чатує на нього. Він бездумно побрів вулицею.
Двоє хлопчаків викотились комісарові під ноги, за ними вилетіла розлючена свиня, худа й загнана, мов собака. Дітлахи, певно, розгнівали тварину, і вона була ладна пошматувати їх. Худенькі дитячі ніжки залопотіли по пилюці.
Себастьян Олів'єро грубо вилаявся. Бодай вас каймани похапали!..
Біля дому Мерфі юрмились жінки. Скорботно опустивши голови, вони перешіптувались між собою. При появі комісара швидко відійшли вбік. Тільки одна з них, поштиво вклонившись, поспішила йому назустріч.
— Сеньйор комісар вислухають мене?
У жінки був полохливий, слабкий голос. Темна хустина ховала майже все її обличчя, і на Себастьяна Олів'єро дивились два маленьких ока, немов ґудзики на мордочці лялькового ведмедика. Жінка давно слугувала комісарові, отримуючи за свої дрібні доноси мізерні подаяння.
— У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась сеньйора…
Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь.
— Ти що верзеш? Яка сеньйора? Говори ясніше, відьмо!
Олів'єро опанувала тривога, якесь панічне передчуття розплати. В його свідомості спалахнуло ненависне ім'я Ернестіни Коельо. Так, він знав, він майже був певний, що саме вона лежить у хижці мулатки.
— Як ім'я сеньйори? — зловісно прошипів Себастьян.
Стара безпорадно розвела руками:
— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індійці. Вона їхала на кораблі. Вночі її знесли на берег… Я сиділа біля вмираючої, аж поки та не сконала.
Олів'єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни Коельо. Вона мала вмерти ще на Оріноко, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти свою жертву з першого пострілу. Тепер це може коштувати дорого.
Тим часом стара вела далі:
— Сеньйора щось говорила про вас. Лаяла вас. Бог позбавив її розуму, але душа її ще довго не покидала тіла. Поранена марила… Кричала, що вас повісять за ноги, що ви негідник…
— Мовчи! — спалахнув комісар. — А то я тебе швидко провчу…
— Ох, сеньйоре комісар. Це ж слова небіжчиці, хай їй свята мадонна не дасть свого благословення. Вона говорила про гору Комо і про якусь звістку. Все хапала себе за груди й посміхалась. Отак, знаєте, сеньйоре комісар, притисне руку до грудей і сміється. А потім плаче… Все прохала когось передати добрі слова… Гнівалась навіть…
— Добрі слова?
