– Це означає, що нас справді чекає боротьба за владу, — нарешті сказав він. — Я думав, що це просто балачки. Коли ми занадто довго сидимо в січі, подібні чутки завжди поширюються.
Міхей важко зітхнув.
– Як ти вважаєш, по що ми вирушили в цей похід? Тому що обов'язково треба було помститися Сергію Костенку? Це могло б і почекати. Старий Грегорій хотів лише відстрочити момент, коли йому доведеться зустрітися з суперником. Розумієш? Для нього, краще б помста козака над нами висіла, тоді б рада ніколи б не погодилася на бій. Неважливо, чи знайде Костенко трупи баби та доньки і стане шукати помсти, чи захоче їх звільнити. Тому Грегорій не наполягав на тому, щоб убити їх. У будь-якому разі він поки що в безпеці.
Гудрий кивнув.
– Так, ти маєш рацію. Але щоб Кара став проти Грегорія? Він був його вірним псом.
– Завжди очікуй зради від найближчих і шукай її поруч із собою, – тихо, наче сам до себе, сказав Міхей. – Калмик, мабуть, тримав образу на отамана за те, що він спочатку дозволив йому заволодіти тією жінкою, бо ти ж не віриш, що Кара взяв її без дозволу, а потім виставив його на двобій, удаючи, ніби нічого не знає.
— Але кому Калмик передав силу?
– Я теж хотів би це знати, – пробурмотів Міхей.
– Ти ж сказав, що знаєш, — здивовано сказав Гудрий.
– Я сказав, що, можливо, знаю, а може, й ні.
Гудрий скривився.
– Добрий отаман з тебе буде, — буркнув він. — Вмієш ти замутити.
РОЗДІЛ 3
Сергій підганяв товаришів, змушуючи їх та їхніх коней до величезних зусиль. Усією душею він прагнув наздогнати ватагу і або врятувати Маріку, або дізнатися, що її вже вбили. Ватага... Так козаки називали кожен загін вовків, так їх називали і самі вовки. Але справжня вовча ватага-зграя може складатися щонайбільше з десяти тварин, а у випадку з людьми-вовками – навіть із сотні. І саме з такою кількістю хорунжий мав рахуватися.
У всякому разі, в принципі не було різниці, чи було їх тридцять, чи триста. Шестеро чоловіків не могли відкрито боротися проти такої переваги, вони були приречені на застосування хитрощів. Найгірше те, що хорунжий абсолютно не мав до цього голови. Він думав тільки про Маріку та маленьку Гальшку. Всього кілька місяців тому він ніколи б не повірив, що так прив'яжеться до крихітної дівчинки. Після народження дитини йому вперше по-справжньому шкода було покидати село, де залишив серце, і, перебуваючи в січі, а потім і в Чигирині, незважаючи на численні обов'язки і постійні зустрічі, все ще думав про молоду дружину і доньку . Він з охотою вирвався б до них, але мусив сидіти біля гетьмана. Щось готувалося. Прихильники вигідної Росії політики мали намір зблизитися з Москвою за допомогою гетьмана, і донедавна це було єдине, що займало Сергія, але тепер питання вільної України стали йому, якщо не зовсім байдужими, то, напевно, досить далекими. Він почав розуміти всіх тих, хто не хотів походів і воєн, а вважав за краще залишатися сам по собі, мирно займаючись землеробством. Таке життя, звісно, було не для нього – молодець завжди гнався за славою, волів шаблю в руці, ніж плуг у полі та жорна на подвір’ї, але добре було знати, що має куди і до кого повернутися, а якщо в полі поляже, то жаліти будуть не тільки бойові побратими.
Ілля Заєць, який їхав попереду, звільнив і порівнявся з командиром.
– Не криються, отамане, — сказав він. – Схоже, вони хочуть, щоб ми без зайвих зусиль знайшли їхні сліди.
– Мене це не дивує, — відповів Сергій. – Вони жадають моєї крові, це ж перевертні, вони, кажуть, вправні в таємних знаннях і , мабуть, уже здогадалися, що я йду за ними.
Ілля кивнув у відповідь і знову висунувся вперед. В очах Костенка він бачив глибину пекла і обіцянку смерті; він волів зараз не ставати на шляху хорунжого, не задавати зайвих питань. Що має бути, те й буде…
Він знову озирнувся, на Сею, що йшов упритул за ватажком, на Лівку Пастуха, що не відставав від нього, на Павку Гурбача, що колупався в своїх гнилих зубах, і на Семена Порога, який йшов останнім, коню якого було найважче, і який вже почав стомлюватись. Вони мали вирвати родину хорунжого у сотні вовкозаків. Це так, ніби кілька людей виступили проти пекельних загонів. Хоча, часто здавалося, що отаман, беручись за якесь завдання, зовсім божеволів, а потім виявлялося, що у нього все навіть толком виходило, однак, ніколи ще не було в нього такого божевільного погляду.
Було видно, що він мало дбає про свою долю і долю власних товаришів, він не пожаліє їхніх життів і, якщо вважатиме за потрібне, поведе їх на вірну загибель. Смерті Ілля не боявся. А прізвисько Заєць отримав за чудовий слух і пильність, а не за якісь приміти духу.
Йому не раз доводилося вкорочувати язика якомусь несвідомому й необережному козакові, який кепкував з нього, переконаний, що можна безкарно знущатися з того, кого відверто називали боягузливим сірячком. Згодом слава прізвиська поширилася і бажаючих випробувати майстерність Іллі у володінні шаблею ставало все менше.