Він схопив стару за горло, стиснув, що у тої аж очі наверх повилазили.
– Задушиш, а з мертвої зовсім ніякого пожитку.
Ілля роздумав, пустив знахарку. Та, ледь змогла дихати, заговорила швидко-швидко:
– Ясновельможні панове, та де ж там я хотіла вас ошукувати! Ну нащо це було б мені, старій, наражатися на гнів молодця, сокола степового? Це якийсь заздрісник повинен був підмінити мені перо жар-птиці...
– Ага, і живу воду, напевне, вижлуктав, га? –кинув слово Заєць. – Не бреши, стерво. Залишу тобі життя лише тому, що треба нашого отамана лікувати. Якби не це... – він грізно завісив голос.
– Однаково ж, без живої води і без пера... – почала бурмотіти стара.
На цей раз не витримав Семен. Коли до нього дійшло, як підступно він був ошуканий, в жорстокім серці скипів страшенний гнів. Тримаючи малу Гальшку так, щоб вона не прокинулася, він поволі наблизився до відьми, взяв її за щелепу і без зусилля підняв на висоту власних очей. Стара безпомічно забовтала ногами в повітрі.
– Без живої води і без пір'їни, - прошипів він, - ти маєш зробити так, щоб неборак вижив. А якщо це тобі не вдасться, обіцяю, що смерть твоя ой тяжкою буде! Не знаю коли в останній раз якийсь хлоп тобі добре робив, але на прощання з життям зроблю тобі розкіш загостреним дерев'яним кілком!
Знахарка висіла, перелякано дивлячись на викривлене злістю обличчя Порога.
Коли він відпустив її, вона не намагалася навіть протестувати, пояснювати будь-що. Ходила баба по цьому світові досить довго, щоб знати, що такий воїн може простити ошуканство, навіть кривду, але ж ніколи не зможе погодитися з власною слабістю, з переляком. А вона ж зробила так, що цей велетень на мить насправді злякався.
Баба подивилася на зануреного у безпам'ятство Сергія. Йому б більше придався піп, а не цілителька, але вона мусила зробити все, що було в її силах.
Дитина в обіймах Семена заквилила. Ілля, який досі пасивно приглядався до дій товариша, рушив до дверей.
– Козу подою, - сповістив він. – А ти, бабо, до роботи. Якщо отаман вмре, смерть спіткає і тебе, як пообіцяв мій приятель, але якщо поставиш його на ноги, злото, яке видурила хитрістю, в твої руки піде; а може ми щось і докладемо.
РОЗДІЛ 5
Гринька Шпак був дуже стурбований, коли хорунжого в Чигирині не застав.
Похід був, можливо, не стільки вдалим, скільки багатим на здобич. Вдалим його назвати було не можна з однієї причини: наказ гетьмана Хмельницького був чітким – подратувати волохів, дати зрозуміти господарю, якщо він все ще буде вагатися, по якій стороні стати, козаки завжди найдуть спосіб, щоб докучити йому. Але ж, замість на волохів, загін Гриньки в широкому яру несподівано наткнувся на ногайців, які поспішали зі здобиччю з боку Польщі. Не встиг ніхто й обернутися, з обох сторін засвистіли перші стріли, почалася пальба з самопалів. Не було часу на роздуми, на політичні рахунки, на обдумування усіх "за" і "проти". Шпак лише мав надію, що б'ється з розбійниками, які вирушили у розбійний похід супротив волі хана, що частенько траплялося. Так чи інакше, про всяк випадок, він наказав усім полоненим перерізати горла. А потім на вибір у нього було: або покинути вози з багатими товарами і йти далі, або ж завернути і привезти добич гетьманові. Звичайно ж, кожен з молодців міг розраховувати на додаткову винагороду з багатої здобичі, окрім звичайної частки. Кожен, але ж не обов'язково сам Гринька. Відразу ж після прибуття його покликали до квартири Хмельницького, де повідомили, що його командир пропав без вісті.
Зараз він стояв у сінях під дверима, що вели до кімнати слухань і роздумував, чи поривчастий вождь накаже його розстріляти, повісити, розірвати кіньми чи лише кинути на списи завжди жадної крові черні. Кімната слухань... Хто б помислив ще кілька років раніше, що з Богдана Хмельницького, який здавався козакам одним з них, зробиться таке велике панище. Були такі, що ремствували, треба помислити про нового предводителя, але Гринька вважав, як і Сергій, що не час починати внутрішні бої, коли треба проводити війни та перемовини. А крім того, гетьман був справним вождем, і тільки він міг вчинити Україну державою настільки сильною, щоб з нею рахувалися сусіди.
Але ж коли Шпак стояв так і чекав аудієнції, мов вироку, з тугою думав про часи, коли повстання не означало довготривалої кривавої війни, а лише звиклий бунт десь на кордонах. Тоді здавалося, що польські пани – то обридливі бестії та скотиняки. Зараз вже не був так у цьому впевнений...
– Гетьман кличе!
В дверях показався Горба, старий козак, улюбленець Хмельницького і його правиця. Гетьман часто рахувався з думкою слуги більше, ніж з висновками цілої ради.
– Злий? – спитав Гринька.
– Останнім часом постійно злий, - ухиляючись, відповів Горба.