Міхей твердим кроком йшов вперед. Натовп і старійшини родин поспішно розходилися перед ним, наче він ніс якусь заразу. Він бачив осуд у їхніх очах. Кирило мав рацію, сказавши, що молодий вовк занадто недооцінив старого. Грегорієві, безсумнівно, вдалося тихенько переконати голови зграй і ватаг, що єдиним правильним рішенням для забезпечення миру в січі у важкі часи було б позбутися самозванця. Так, амбітний молодий басьор недооцінив свого суперника, але він також недооцінив рішучість інших вовків, які не хотіли змін. Він, Сергій, Кирило, навіть самиця Костенка служили Грегорієві для досягнення мети. Отаман знав, на що йшов, із самого початку, коли не намагався змусити Міхея покарати непокору підлеглого на місці, ще в степу.
Грищий зупинився біля Кирила і переглянувся з приятелем. За два кроки від них стояв Грегорій. Він не посміхався, навіть не виглядав щасливим. Він просто робив свою справу, робив те, що вважав за потрібне – без ненависті, навіть без сліду злості. Старий щиро вірив, що тільки його правління може забезпечити процвітання січі.
– За таку велику непокору у воєнний час, — оголосив Григорій, — може бути тільки одна кара. Смерть!
– Смерть або вигнання, — голосно сказав хтось із натовпу. Міхей міг заприсягтися, що це був Степан. Він шукав очима свого підлеглого. Степанове суворе обличчя нічого не виражало, лише трохи піднята брова свідчила про хвилювання.
– Так встановлює право, — погодився Грегорій. – Однак воно також говорить, що якщо на карту поставлено добро всієї січі, непокора може каратися лише смертю! І залишивши живими суку та цуценя Костенка, Міхей Грищий накликав на нас страшну загрозу!
Міхей відчув короткий, але сильний приплив запаморочення, коли все стало на свої місця. Грегорій виявився хитрішим, ніж гадав молодий вовк. Наразі стало зрозуміло, чому він дозволив врятувати Маріку та її дитину, і чому його люди так легко відпустили хорунжого та його супутників тієї фатальної ночі! Отаман січі зміг обернути на свою користь навіть таку поразку, якою, мабуть, було порушення Кирилом наказів і пощада жінки Костенка. Молодий самозванець вважав, що дзвін тоді пробив для нього свій переможний передзвін, що він доведе раді, що попередній вождь втратив перевагу й покірність і тому повинен піти. А тим часом…
– Про яку загрозу ви говорите? – перебив тираду отамана старший роду Куренув, дід Степана.
– Невже ти цього не розумієш, Мельхіоре? – удавано здивувався Грегорій. — Та тепер хорунжий не відпустить нам, поки не поверне самицю. - А коли дізнається, що її сплюгавив Кара...
– З твого дозволу, отамане, — не втримався Кирило.
– Брешеш, — спокійно відповів вожак. - Якби він зробив це з моєї згоди, чи дозволив би я йому битися з тобою?
– Ти розраховував на те, що я загину, а Міхей втратить ще одного союзника! – продовжив запальний вовк, не звертаючи уваги на застережне шипіння супутника. Це був не найкращий час, щоб нагадати всім, що десь під плащиком показного порядку в січі точилася запекла боротьба за владу. — Ти ж знав, що я був контужений, що полегшувало завдання Калмикові!
Грегорій похитав головою, потім урочисто сказав:
– Як обвинувачений і занадто молодий, щоб бути членом сьогоднішньої ради, ти не маєш права голосу. Якщо ти скажеш ще хоч одне слово без мого дозволу, я накажу тобі заткнути рот! Поки що я тут ще отаман!
Кирило хотів ще щось сказати, але нарешті помітив знаки, які подавав Міхей, і змовчав.
– Отже, — сказав отаман, — усе стало зрозуміло. І осавул Міхей, і його воїн Кирило повинні бути страчені завтра на світанку. Рада надає свою згоду?
Серед натовпу почався гомін. Старий басьор мав рацію – закон вовків був дуже чітким щодо покарання за непокору перед обличчям ворога.
Кошко виступив уперед і коротко глянув на обвинуваченого.
– Як сказав наш отаман, - проголосив він, - покарання може бути тільки одне. Якщо хтось із старших має що сказати, нехай виступить і говорить.
Шум стих, і натовп кілька хвилин залишався в напрузі. Міхей гірко посміхнувся. Хто заступиться за двох молодих вовків, адже Грегорій зумів переконати всіх, що це на благо всієї січі? Це могли зробити лише ті, хто ще не мав права голосу в старшинській раді. Було б інакше, якби скликали загальний схід, але цього мали б вимагати голови щонайменше п’яти родин. Що було абсолютно неможливо в нинішній ситуації.
– Беріть їх! – наказав отаман.
Міхей спокійно дивився на наближення озброєних людей з роду Макчих, ад'ютантів Грегорія. Сильні руки простяглися до нього. Тоді він стрибнув, кинувшись не на того, хто стояв навпроти і міг очікувати нападу, а ліворуч, у найменш очікуваному напрямку. Здивований вовк упав, а Міхей крикнув Кирилові і... завмер. Подвійний ствол великого пістоля дивився йому просто в очі. Отаман розраховував на опір, тому підготував другу чергу вартових, і саме одна з них перегородила претендентові дорогу.
□□□