Шпак зітхнув про себе, набрав повітря в легені, начебто треба було зараз скочити до крижаної води, і увійшов до кімнати. Дерев'яні стіни були завішані килимами, посеред приміщення поставили великий стіл, на якому, в семираменному свічнику, напевне ж загарбаному з якоїсь синагоги, горіли свічки з пофарбованого та пахучого східними ароматами воску.
– О, наш малий яструб, що з гнізда випав! – вигукнув Хмельницький, побачивши сотника. – А матінку свою, хороброго нашого хорунжого Костенка, де ж подівав? Невже він у поході згинув?
Гринька мовчав. Зрештою, гетьман і не очікував відповіді. Легкому, на перший погляд, тонові голосу суперечили нахмурені брови та опущені донизу кутики губ. Козацький ватажок у цю мить виглядав як розлютований мисливський пес.
– Раз так, - тягнув Хмельницький, - якщо немає його серед живих, треба гідно вшанувати героя, подбати про його родину. Бо ж залишив козак жінку й дитину...
Цього вже Шпак не витримав. Пам'ять про наповнені болем очі Сергія в поєднанні з насмішкуватими словами вирвалася у гарячій відповіді:
– То не є гідним, гетьмане! Не є! Якщо вже вам донесли, що я сам командував загоном, то, напевне ж, цей доброзичливий підлий язик сказав і те, чому так сталося!
Хмельницький грізно піднявся з-за столу, схопив стилет з позолоченою, прикрашеною дорогоцінними каменями рукояттю, що лежав на стосі пергаменів. Гринька пожалів, що прийшов сюди без шаблі. Та що там, все рівно забрали б її перед входом... Він знав поривчатість гетьмана, знав, скільки таких, що насмілилися говорити надто сміло, зараз гризло землю. Але сміливо дивився в зловісні очі вожака, готуючись до смерті, навіть зробив півкроку вперед, гордо підносячи голову. Звичайно ж, віддав би перевагу смерті на полі бою, від шаблі чи кулі, але завжди був готовий до зустрічі з нею в будь-якому місці. Така вже доля воїна.
В поставі сотника було щось таке, що Хмельницький затримався, відклав стилет.
– Сміливий ти, Шпак. Можливо, навіть занадто сміливий. Мені донесли, що до твого командира нещастя прийшло. Нібито, якісь розбійники захопили його жінку та доньку.
– Ось тут вже донощик ваш не постарався, гетьмане. Не розбійники село вирізали та забрали з собою сім'ю отамана, але вовки. Вовкозаки, - відразу ж додав Гринька, побачивши, що Хмельницький відсахнувся, почувши нелюбе йому ім'я неприятелів, яке навіть заборонив вживати.
– Вовкозаки, кажеш... – замислено промовив гетьман. – Прокляте плем'я. З усіх їхніх ватаг лише одна стала на наш бік, коли ми починали повстання. Та й ту спалили до останнього, нікого не щадячи, бо їхні січові ради згідно вирішили до війни не мішатися. Жорстокі з них бестії, вовкулаки справжні.
Гринька полегшено зітхнув. Здавалося, що гетьманський гнів минув. Звичайно, ще полає та обсобачить, але ж життя не позбавить і на муки не видасть. А гетьман тягнув далі:
– Але ж і заповзялися на твого хорунжого. За що? Що їм те чи інше поселення з димом пустив?
– Одне чи друге поселення... – Шпак вимушено засміявся. – Залізні Хутори їм прорідили, з вашого, зрештою, наказу, якщо забули. А там більше їхніх бабів та молодих дівчат перебувало, ніж в великій якійсь січі... Та що там казати, одних бабів та дітлахів ми там застали. Ну ще кілька старців недолугих, які давно же вовчу силу втратили.
– Чи мій наказ чи не мій, але тоді вчинив, що належало, - перебив козака Хмельницький. – А якщо всі знають, що мій, скажи тоді, чому ці бестії не на мене сягнули, а на нього? Бажають покарати меч, а не ту долоню, що його тримає?
Гринька злегка знизав плечима.
– А що ж в цьому дивного? Щоб на пана сягнути, то треба війну починати, а сил в них на неї нема, хіба що за підтримки Речіпосполитої, а на неї вони розраховувати не можуть. Але ж є дещо більш важливе, бо, можливо, вони наважилися б і на вас сягнути. Справа у їхньому праві. Говорив мені колись отаман... хорунжий, - Гринька відразу ж поправився, побачивши наморщену брову гетьмана, - а він про це щось таки знав - що спочатку вони мусять покарати власне винуватця різанини, а вже потім того, хто за ним стояв.
– Дурнувате це їхнє право, - пирхнув Хмельницький.
– Не знаю, чи дурне, але ж, напевне, суворе. І не можуть Сергія просто так вбити, підготувати засідку і просто вбити. За такий злочин винний повинен відповідати перед їхньою радою і бути розтерзаним на шматки на очах у великої кількості вовкозаків.
Але спочатку вони повинні його зловити.
– Кажеш, зловити? – буркнув гетьман. — А що, якщо, попри все, під час цього захоплення його доведуть
Гринька спохмурнів, почувши незрозуміле йому іноземне слово. Гетьман це помітив і одразу пояснив:
– До смерті.
– Уяви не маю, гетьмане. – Шпак розвів руками. – Про вовкозаків я знаю лише те, що мені розповів хорунжий, а все інше – жіночі плітки, яким я не вірю.
– Іноді в жіночих плітках можна знайти багато правди, – зазначив козацький ватажок.
– Але не тоді, коли йдеться про наших вовків, – твердо відповів Гринька.