– Шкода… – почав говорити гетьман, але вчасно збагнув, що висловлює свої думки вголос, і замовк. Недбалим жестом він відіслав козака. Буде час вирішити, що з ним робити.
Шкода, сказав він собі, що неможливо було поставити жодного спостерігача біля вовкозаків. Хоча б одного, навіть у далекій і крихітній січі. Але що ж, не можна ж вовка перевдягти і пустити між вівці без того, щоб його не впізнали якщо не відразу, то дуже скоро. А ще важче завести вівцю у вовчій шкурі серед хижаків і змусити її жити з ними. Будь-якого шпигуна впізнають при першій же Повні, коли він не зможе перемінитись. Та й серед самих вовків немає сенсу шукати зрадників. Вони не розуміють людей, а люди не розуміють їх. Вони не жадібні до золота, їх не підкупиш. Навіть ті, кого зграя вигнала за злочини чи порушення права, не бажали співпрацювати. Вони поводилися з людьми, як людина поводиться з нерозумною зміюкою, з якою неможливо порозумітися.
Хмельницький важко зітхнув. Так, ці бестії надто відрізняються від людей… Занадто.
□□□
Посеред січі, на майдані, стояла велика споруда, що складалася з великого даху та дев’яти колон, що підтримували його. Не звичайні колони, а кам'яні, вкриті барельєфами та рунами. Вони розповідали історію вовків з давніх часів. У кожній січі можна було зустріти саме такі колони, які, якщо і не підтримували подібний дах, то були розставлені на однаковій відстані навколо майдану.
Під дахом всілося кілька десятків вовків.
Грегорій, щойно вони повернулися з походу, наказав скликати раду старійшин, на якій були присутні ватажки зграї та голови всіх родів. До цієї групи було неможливо делегувати молодших воїнів, тож якщо в одній із зграй не було старшого в своєму роді, а жоден із самців ще не досяг віку, щоб брати участь у зборах, сім’я не мала впливу на розгляд справи.
На середину вийшов старий вовк з більмом на лівому оці, без правої руки і сильно кульгаючий. Він став біля посагу Кам’яного Вовка, сперся лівою рукою на спину посагу й оголосив:
– Зараз буде говорити Грегорій, січовий отаман і водночас обвинувач.
Старий пішов, а Грегорій неспішно зайняв його місце. Він погледів в обличчя зібраних і криво посміхнувся Міхеєві, який стояв поза колом старших. Не час тобі, цуценя, починати боротьбу за владу, говорила ця усмішка, треба тобі ще проявити трохи терпіння, дивитися і вчитися перемагати, не виймаючи шаблі, не розсипаючи пороху, як користуватися не лише слабкістю противника для досягнення перемоги, але навіть власними поразками.
– Дякую вам, Кошко. – Грегорій вклонився старцю, потім глянув на зібрання і почав: – Як ці стовпи, що підтримують дах над нашими головами, – почав він за традицією, – нехай ради наші і те, що ми сьогодні робимо, тримають існування нашої січі. Подібно до цих стовпів, які представляють дев’ять сил, за допомогою яких ми перетворюємося й приймаємо найшляхетнішу форму вовка, нехай наші ради складають силу нашого племені. Як у тих стовпах, на яких записана історія та вчинки наших предків, нехай наша мудрість виявиться в словах, перш ніж ми втілимо її в життя. Ми сьогодні зібралися на моє прохання, щоб судити дії Кирила з роду Готчих. Нехай обвинувачений ступить вперед, щоб його всі бачили.
Кирило слухняно вийшов і став за два кроки перед речником. Отаман навіть не глянув на нього, втупив погляд в Міхея, наче тільки до нього мовив.
– Цей вовк, наш брат і захисник січі, всупереч своїм присягам Святому Спасителю і Пресвятій Пречистій, під час останнього походу на нашого заклятого ворога, порушивши наказ, пожалів його суку й цуценя, що накликало на нас нову загрозу.
Міхей вимовив про себе прокляття. Якби він міг взяти голос у раді, якби він міг виступити зараз перед старим лисом, він, безумовно, зміг би переконати більшість, що Кирило не винен або принаймні не заслуговує такої суворої кари. На жаль, Грегорій знову виявився розумнішим за молодого претендента. Він скликав не загальну раду, а збори старійшин. Тут могли засідати лише голови родин; Але Міхей не був головою своєї родини. Його батько був ще живий, він ледь що робив і неохоче втручався у справи ватажків, як і всі в зграї Грищих. Як і всі, крім нього одного. Тому йому довелося тіснитися серед тих, хто прийшов послухати, що вирішать збори.
– Його вожак, відомий всім Міхей з роду Грищих, відмовився покарати непокору. Більше того, він підтримував свого підлеглого у зневаженні до наказів. Тому я звинувачую його і вимагаю зразкового покарання!
Цього ніхто не очікував. Міхей затамував подих, дивлячись з недовірою спочатку на Грегорія, потім на вовків, які звернули на нього погляди. Мабуть, старий був готовий на все, щоб залишитися при владі; він навіть не вагався б засудити до страти найталановитішого воїна в усій січі, а можливо, навіть у всіх січах перевертнів.
– Нехай другий обвинувачений виступить у священне коло ради!» — гучним голосом вигукнув покалічений вовк.