Сергій нарешті прийшов до тями. Чотири дні минуло від славетного замовляння старої та наполегливих спроб обдурити козаків. Лівка вже був на ногах, тільки стогнав, коли доводилося нахилятися, бо правий бік був розсічений трохи вище стегна. Якби не цілителька, він або сплив би кров'ю, або б сталося якесь зараження. Стара, звичайно, була шахрайкою і шарлатанкою, але знала дещо про рани і лікування гарячки, що Семен та Ілля повинні були визнати по всій справедливості. Як було згадано в ті дні, навіть ганебні хвороби вона лікувала відповідними травами і відварами, навіть лихоманку зганяла не тільки порохом або попелом, змішаним з горілкою, як було прийнято по всьому Запоріжжю.
– Де мала? – слабким голосом прошепотів Сергій. Він лежав на лівому боці, а з його спини, наче примарний горб, стирчала закривавлена шарпія.
Семен підійшов до нього і показав сплячу дитину. У цю мить Гальшка розплющила очі й викривила губки в підковку. Козак-велетень швидко потягнувся до ганчірки, змоченої козячим молоком, та не встиг він її подати дівчині, як та знову заплющила очі. В хаті їх було лише троє, бо стара кормила курей, Лівка грівся на сонечку, а Ілля взяв гульдинку[6] й пішов вполювати оленя чи хоч кількох бабаків.
– Вона надзвичайно чемна, — пробурмотів Поріг. – Плаче рідко, а як вже поїсть, то спить. Пам'ятаю свого молодшого брата. Той кричав безперервно, іноді цілий день і півночі, аж поки одного разу наш тато у розпачі, не витримавши більше, відірвав його від матері й викинув у вікно. – Він тихо засміявся при згадці. – Викидання кривди крикунові не заподіяло, бо вікно в нашій халупі над самою землею, а під ним росте густий лопух. З того вийшло лише те, що мама зі злості розбила глиняний глечик об голову мого батька, а маленький нахаба все кричав і кричав — навіть за вікном, і коли я його повертав до хати.
– Поклади її до мене, — попросив Сергій.
Семен дуже обережно поклав дитину поруч з хорунжим. Батько дивився на маленьке личко і повні щічки. Твоя мати добре дбала про тебе, думав він, не давала тобі марніти. Відважна жіночка, навіть серед вовків не втратила самовладання… Шкода, що…
Він не міг закінчити думку. Знав, що Маріка для нього страчена. Зрозумів це, коли вона простягла йому дитину і відступила. Спочатку він був упевнений, що прочитав це в її очах, потім знепритомнів і занурився у несвідомість, але, подумавши про це тепер, переконався, що не тільки в її зіницях, але й у всій її постаті він мав прочитати – чужа! Зовсім, ніби припинила…
Ні! Він не хотів про це думати!
– Що зі мною? – запитав хорунжий.
– Поправишся, отамане. Мусиш полежати, але ворожка каже, що ти будеш такий, як був.
– Я вже ніколи не буду колишнім, — тихо відповів Сергій.
Семен не відповів. Він взагалі не знав, що сказати. Нещастя часто переслідує козака, і йому здається, що настав кінець світу, але тут життя бере гору над горем. Та в голосі отамана було щось таке, що велетень не міг знайти слів розради.
Гальшка, відчувши тепло батьківського тіла, посунула до нього голову, голосно цмокала й плямкала, а потім тихенько засопіла, поринаючи в глибокий сон.
– Твоя кров, — усміхнувся Семен.
Йому зробилося солодко на серці, і в ту мить він позаздрив хорунжому, що мав цю дитинку. За ці дні сам він дуже прив’язався до маленької. Жорстке серце козака, який міг убити голою рукою, не моргнувши оком, і який без великої печалі дивився на смерть своїх товаришів, виявилося м’якшим, ніж він очікував. Досі він був упевнений, що його душа схожа на добре вироблений шкіряний ремінь, сухий і міцний, але тепер переконався, що в ній ще течуть якісь соки. Сергій глибоко заглянув у очі друга, що схилився над ним. Ніколи раніше він не бачив у них такої ніжності, такого м’якого виразу.
– І, мабуть, тому Бог все влаштував, щоб жінка носила в собі плід насіння чоловіка, як найдорожчий скарб, і народжувала на світ безпорадну дитину, на радість не тільки батькові, але й всьому світу, – сказав він більше собі, ніж Порогу.
– Не розумію, отамане, — розгублено сказав Семен.
– Розумієш, розумієш. – лише кутиками губ усміхнувся Костенко. — Це не потомство твоє, а вже купила прихильність жорстокого молодця. Не з твоїх чресел, і все ж ти віддав би за неї життя, мій друже. чи я помиляюся?
– Ти хворий, отамане, тому і дивні речі вигадуєш, — відповів Семен різко. – Я доглядаю за нею, тому що вона твоя дитина, чужого б не приголубив.
Хорунжий покивав головою і здригнувся від болю, що пронизав його від правої лопатки до грудей, коли він поворухнувся, пройшов вниз по животу й нарешті гарячою хвилею поширився десь по стегнах.
– Погано зі мною, — ствердив він. — Не заперечуй, Семене. Навіть якщо я ще зможу підняти шаблю, то це буде нескоро. І відчуваю, що вже ніколи не зможу закрутити нею так майстерно, як колись.