– Навіть якщо й так, в тебе залишається ще ліва рука, — не полишав різкого тону Поріг, але цього разу йому не довелося примушувати себе. Молодець не повинен жаліти себе, бо життя козака — це не шовкова хустка, зіткана ніжними пальцями великої пані, а, скоріше, смуга грубої вовни, що виходить із селянських ткацьких верстатів. – Правою рукою здолаєш з пістолета стрельнути. Радій, що тобі не довелося руку відрізати, хоча я бачив, як деякі і без однієї руки воювали. Але твоя сила не тільки тут, – він зігнув руку і поплескав свій потужний біцепс, що розривав його рукав, – а перш за все тут, – він показав на скроню. – У твоєму розумі.
– Ідучи вшістьох на вовків, я особливим чином довів свій неабиякий розум, – пирхнув Сергій.
– Довів, — рішуче відповів Семен. – Хтось інший би на твоєму місці скочив у сідло й кинувся в погоню, але ти спочатку подумав, що і як, і лише вранці нас повів.
Хорунжий не відповів, заплющив очі й гірко засміявся про себе. Його вірні супутники вважали, що півночі він провів, укладаючи в голові план, розмірковуючи, як краще допасти ворога. Тим часом, він хитався, розриваючись між обов’язком і відчаєм. Пішов геть із табору, щоб люди не чули, як він розмовляє сам із собою, то лаючись, то намагаючись втішитися. Як він молиться і за те, щоб Маріка і Гальшка жили, і за те, щоб виявилося, що їх убили, бо тоді все стане простіше. Він розбудив своїх найвірніших друзів і поїхав з ними, перш ніж він міг подумати, що він робить, перш ніж розум переміг порив його серця.
Зрештою виявилося, що його серце було справедливим, бо він принаймні повернув доньку, але, напевно, волів би ніколи не бачити, як кохана жінка відходить, така ж чужа і далека, мов зірки… А може, як місяць. ?…
Його думки перервали голоси ззовні та скрип дверей, що відчинилися. Він злегка підняв голову і подивився на того, хто ввійшов. Побачивши притомного отамана, Ілля широко посміхнувся.
– Нарешті, — вигукнув він. – А я вже збирався знахарку в оборот брати, щоб наварила тобі якийсь декокт, щоб ти до тями повернувся!
Гучний голос козака змусив Гальшку стрепенутися й прокинутися. Довгу мить вона дивилася насуплено в обличчя чоловіка, який лежав поруч, а потім дала зрозуміти світу, що вона голодна. А голодна – значить зла…
□□□
Коли скрипнув засув важких, дубових, окутих залізом дверей, Міхей скочив на ноги. Була ще глибока ніч, було зовсім рано, щоб за ними прийшли кати. Молодий вовк не міг передбачити того, що сталося минулого дня, і проклинав себе за це і мовчки, і вголос протягом усього вечора, поки нарешті нетерплячий Кирило не наказав йому мовчати, погрожуючи, що якщо він скаже ще одне слово, то не доживе до того, щоб побачити його страту. Задзвеніли ланцюги, коли обидва вовки стали готові захищатися від головорізів. Вони не знали, навіщо Грегорій відправляв убивць уночі, коли засуджені все одно втратили б життя на світанку, але більше нічого на думку не спадало.
Проте прибулий був абсолютно сам. Він ніс перед собою кіптяву масляну лампу, куди якийсь дурень налив смердючого напіврідкого лою замість порядної олії. Прибулець був одягнений у плащ і з накинутим на голову капюшоном.
– Ваш час, брати вовки, — сказав він, точніше, просичав силуваним шепотом.
Міхей спохмурнів.
– Хочете, щоб охорона вбила нас, коли ми тікатимемо? – запитав він. — Тебе Грегорій прислав?
– Почекай, — сказав Кирило. - А може, це...
– Степан? – недовірливо запитав Грищи. - Ні, це неможливо. Як би він сюди потрапив?
– Балакати будете чи дупою поворушите? – В’язка ключів упала до ніг Міхея.
Все ще не вірячи, молодий претендент нахилився й з гуркотом підняв важке кільце.. Якусь мить він шукав потрібний ключ, а потім велика колода біля його щиколотки піддалася з пронизливим скрипом. Міхей передав ключі Кирилові і уважно подивився на свого рятівника.
– Ти не Степан, — задумливо сказав він. – Крім того, я впевнений, що вони пильно стежать за ним та іншими з мого загону, щоб переконатися, що вони не спробують нас звільнити.
Чоловік у капюшоні не відреагував. Грищий якусь мить помовчав, чекаючи, поки його супутник розбереться з навісним замком, а потім обернувся до прибулого.
– Навіщо ти це робиш, Грегорій? – запитав він.
Чоловік помітно здригнувся і лише через десяток ударів серця відповів, усе ще свистячим шепотом.
– Звідки ти взяв, що я — Грегорій?
Міхей тихо засміявся.
– Бо інакше й бути не може.
Кирило дивився на командира, як на божевільного. У тьмяному світлі лампи Грищеві очі й справді ніби світилися тривожним світлом.
– Вчадів? – спитав він здавленим голосом. – Навіщо січовому отаману нас визволяти? Нам краще поспішити, поки хтось не помітив світло.
– Сюди ніхто не прийде, — спокійно оголосив Міхей. – Грегорій сам прийшов до нас не для того, щоб зараз же здати вартовим.
Прибулець відкинув каптур. Непевне полум’я витягнуло з темряви поморщене, зморшкувате обличчя й чуб сивого волосся. Глибоко посаджені темні очі пильно дивилися на в'язнів.
– Досить одного мого крику, і вас в одну мить посічуть, — попередив він.
– Боїшся? – На вустах Міхея з’явилася хижа посмішка.