– Я обережний, — поправив його отаман. – Вовкам страх чужий, навіть такому старому та досвідченому басьорові, як я. Я боюся не смерті, а хаосу. Зараз не час міняти голову, заради блага січі я мушу жити.
– Задля блага січі? – насмішкувато спитав Грищий. — це заради її добра ви стягнули на нас помсту Костенка? Я добре знаю, що ти маєш на увазі. Поки над нами висить загроза помсти, ніхто не посміє стати супроти тебе!
Грегорій важко зітхнув і похитав головою.
– Ти розумний хлопець, вовк, — сказав він ніжно, так ніжно, що Міхей навіть не образився на насмішкуватий тон, йому було цікаво, що він почує далі. – Але є речі, про які ти мало знаєш, а ті, що знаєш, переоцінюєш. Найбільшу небезпеку для нас представляє не Сергій Костенко. Так, мені потрібен страх перед його помстою для певних цілей, але справжня загроза іде з іншого боку.
Хмельницький приміряється з Росією, укладає угоди над головами козацької черні і над нашими головами. Зараз, коли на кону стоїть доля України і всіх вовків, смуту заводити не можна.
– Гарно ти собі придумав, – зневажливо відповів Міхей. — Але такими страхами мене не купиш.
– Знаю. – Грегорій кивнув, а потім рішуче додав: – Я не можу дозволити тобі зараз боротися зі мною, тож геть звідсіля, доки я не передумав!
– Чи не легше було б мене просто вбити? – криво посміхнувся Грищий. – Вранці меч зніме нам голови з шиї, і наша проблема буде вирішена. І все згідно з правом.
Грегорій відступив на півкроку і втомленим жестом сперся плечем об відчинені двері.
– Однозначно, простіше. Але й наше право каже: "Не марнуй доброї крові, щоб колись не шкодувати". А в тебе хороша кров, цуценя. Ви обидва її маєте. Добра кров і чорне піднебіння справжнього, запеклого воїна. Я мав би тебе вбити, так. Але я не хочу про це колись шкодувати. Я вже старий, зовсім швидко мені писано постати перед предками, і я не хочу дивитися на докір в їхніх очах.
– Виказуєш слабкість? – глузливо запитав Кирило. – Скажи правду, ти боїшся того, що ми можемо сказати завтра в останньому слові! Ви не дали нам висловитися на нараді, а засудженим говорити не забороните, бо це засвідчить, що вам наплювати на право.
– Вимотуйтесь! – гаркнув Грегорій. – Якщо ви залишитеся, ваша кров спаде лише на ваші голови! Для мене це було б навіть краще. Що ви думаєте про все це зараз не важливо. Те, що ви скажете завтра, теж не має значення, вас ніхто не буде особливо слухати. Вирішуйте, я не збираюся ночувати тут! Крім того, скоро в січі почнеться північний рух!
□□□
Маріка металася на постелі. Третю ніч не могла заснути. Вона звикла до смердючого логова в дровняку, який приготувала для неї стара відьма, мати Кирила, яку звали Зірашою. Дівчина не підозрювала, звідки взялося це прізвисько, але це не дуже путало її думки. Вона пробула у вовчій січі понад два тижні, і більше не боялася, що ненависна чернь розірве її на шматки чи смертельно поранить. Вовкозаки із залізною послідовністю виконували накази отамана, і той забороняв їм торкатися дружини хорунжого. Про неї, власне, ніхто і не піклувався. Жінка припускала, що якщо знайде в собі достатньо сил, то зможе навіть успішно спробувати втекти. На другу ніч, побачивши, що довкола неї немає варти, вона встала, вийшла з сараю і підкралася аж до частоколу. Вартові стояли на своїх місцях, але їхня увага була спрямована більше на те, що відбувалося поза укріпленнями, ніж усередині. Маріка йшла вздовж міцного частоколу без особливих перешкод, ніхто її не турбував, ніхто її не окрикнув.
Нарешті вона увійшла у вузький прохід між нахиленим від старості сараєм і огорожею. Дорослий вовк туди точно не помістився б, але мініатюрна жінка не мала з цим проблем. Маріка не знала, що її вабило, але опинившись у вузькій канаві, відчула легкий вітерець на босих ногах. Вона насилу нахилилася й відчула щілину прямо над землею. Не велику, можливо, розміром з долоню. Дерево, мабуть, згнило тут; чи, можливо, недбалий будівельник вставив стовп у землю не тою стороною. Коли жінка торкнулася трухлявого стовбура, гнила деревина випала і засяяла блакитним світлом. Маріка не злякалася. З того моменту, як віддала доньку чоловікові, вона взагалі перестала боятися. В її серці було місце лише для жалю та туги, що переповнювали її груди.
Гарячково працюючи, вона настільки розширила отвір, що змогла протиснутися.
Але як тільки вона подумала про це, відразу ж відсахнулася. У неї не було бажання тікати. Вона не бачила майбутнього перед собою. З нею сталося щось дивне, наче вона дійшла висновку, що її місце тут, у січі, серед кровожерливих звірів. При думці про Сергія Маріка відчула гіркий клубок у горлі, дуже схожий на ненависть. Подібне сталося, коли вона згадала про свого батька. Лише нагадування про Гальшку не викликало таких неприємних переживань.