Будь-хто інший на його місці вже б гриз землю, але козацький хорунжий з кожним днем набирав сили. В його виснажене тіло ніби звідкись ззовні вливалась сила. Він дивився на Гальшку, намагаючись розгледіти в її крихітному личку сліди материних рис. Він пояснював повернення сил тим фактом, що так само, як він хотів померти і забути про все після того, як побачив спалене село, тепер він так само сильно хотів жити. Заради цієї дівчинки.
Для тих, хто у нього ще залишився – друзів, які оточували його.
З важким серцем він пригадував буркотливого, скорого до сварки Сейя, Павку Гурбача з його жахливо попсованими зубами і смердючим диханням. Раніше він не думав про це, але тепер, у години болю, відчув, що вони були для нього як брати. Брати, яких він повів на загибель. Які пішли за ним з власної волі, готові на смерть.
Для яких дружба і вірність були важливішими за все інше. А він підвів їх, бездумно загнав у середину кривавого місива, не думаючи про обережність, не думаючи про засідку. Це диво, що вовки не вбили їх усіх. Диво?
Сергій подивився на Іллю, який дрімав, притулившись до стіни. Пучка трав, що висіла прямо у нього над головою, здавалася продовженням волосся юнака, створюючи кумедне видовище — ніби пустотливий бісик прибив його оселедець до стіни. Але Сергій тепер не мав настрою сміятися. У кутку на низькій табуретці сидів Лівка Пастух, обережно перебираючи пальцями струни лютні, знайденої десь серед дров, призначеної, очевидно, на розпал. Він, як умів, почистив інструмент і почав гратися у співака. Йшло не дуже добре, бо через розсічену щоку йому було дуже важко говорити, не кажучи вже про спів, але Лівка не зважав на труднощі — він просто наспівував. На лютні не вистачало двох струн, але це не збентежило козака. Костенку довелося визнати, що у Пастуха був дар гри – він умів витягувати прекрасні звуки зі розбитого дерев’яного корпусу.
Семен пішов на полювання. Сьогодні була його черга. Стара знахарка, якій присутність козаків спочатку здавалася нестерпною неприємністю, тепер виглядала цілком задоволеною. Їй не довелося піклуватися про їжу, збирати коріння в лісі чи ставити пастки на дрібних тварин. Чоловіки стежили, щоб було достатньо м’яса, вони ж збирали ягоди, час від часу хтось із них ходив на хутір на той кінець лісу по зерно та мед.
– Ілля, — тихо сказав Сергій.
Той, до кого він звернувся, розплющив очі й запитально глянув на командира.
– Ілля, ти, напевно, був ближче, і ти, звичайно, краще бачив, тому що я був дуже зайнятий дитиною і Марікою. Як ми пробилися? Через регулярну армію, я б це зрозумів, але не через вовків.
Заєць важко зітхнув і розвів руками.
– А чи я знаю? Дивно це було, цього ніхто не заперечить. Нібито вони зовсім і не чекали, що ми впадемо на них. Вони вискочили, наче це було якесь нове військо, якому бракує досвіду, і яке легко можна обдурити. Тоді я про це не думав, потім не було часу, і нарешті все вийшло з голови. Але тепер, коли ти запитав, у мене по спині мурашки побігли. Ми повинні були вмерти, отамане. Всі, до одного!
– Повинні, — півголосом пробурмотів Лівка, переставши грати, коли почув розмову. — Що значить четверо проти ста? І все ж ми живі.
– Може, ти щось бачив? – з надією спитав Сергій.
– Що я міг побачити? – знизав плечима Пастух. – Кров залила рот і очі. Все, що я робив, це витирав пику рукавом, щоб бачити, куди я б’ю, і не поранити власного друга. А потім ми вже мчали галопом, а вони стріляли з мушкетів. Я знаю стільки ж, скільки й ти.
– Може Семен ще щось скаже? – з надією запитав Костенко.
– Не сподівайся, — скривився Ілля. – Хто б глянув на одного чи другого з ворогів, коли вони тиснуть, як скажені? Пощастило, от і все.
Сергій похитав головою і зашипів. Розпечена голка встромила праву лопатку.
– Це більше, ніж удача, — сказав він крізь зуби. - Я просто не знаю, що. Ніколи не чув, щоб вовкозаки зійшли у когось з дороги, не розідравши на частини зубами та кігтями.
Заєць знову розвів руками.
– Тепер уже не розбереш, отамане. Навіщо ламати голову? Мене більше цікавить, що один з них перетворився на вовка, хоч до Повні було й далеко.
Сергій здригнувся, згадавши оголені ікла та пінисту від люті пащу.
– Я вдарив його так сильно, що в нього мала відвалитися голова», — сказав він нерішуче. — А цей якраз перевернувся і... ти сам, зрештою, бачив.
– Кажуть, що перед смертю кожен з них повинен перетворитися у вовкулаку, — пробурмотів Лівка. – Крім жінок, дітей і тих, хто зовсім втратив вовчу силу.
– Звідки ти знаєш? – насторожено підвів голову Ілля.
– Так казав один дід на моєму хуторі. Казали, що старий божевільний і буде ляпати будь-яку дурницю, але він міг розповідати дітям гарні історії.
– Це ж, напевно, одна з тих історій, – знизав плечима Заєць.
– Мабуть, і так, — погодився Пастух.
Сергій обережно ліг і заплющив очі. Лежачи в колисці біля ліжка, Гальшка посопувала уві сні. Костенко задумався. Може це казка про смерть вовка, а може і ні. Важко було проникнути в таємниці вовків.