Козак зі шрамом оскалив зуби, не збираючись відступати, і Гринька сильним ривком вирвався з обіймів Петра.
– Як бажаєте, – Мелех відступив.
Мадей вихопив шаблю й раптово рубонув на відлив. Шпак легко уникнув удару, засміявся, потім раптово кинув шаблю і, перш ніж противник встиг завдати ще один удар, вдарив його ногою по руці, що тримала лезо, прямо в зап’ястя. Зброя підскочила разом з рукою, а Гринька вже стояв позаду худого козака, викручуючи йому руку.
– Відпусти, — пискнув Мадей.
Шпак вихопив у нього з руки шаблю, а потім раптово вдарив його рукояттю по шиї. Мадей упав на коліна, потім встав на всі чотири, ошелешений, хитаючи головою.
– Павле, виведи нашого приятеля, – сказав Мелех спітнілому чоловікові, біля якого раніше сидів Гринька. Аж тепер Шпак упізнав у зарослому козакові брата Петра. Той ліниво підвівся, підійшов до Мадея й без зусиль перекинув його через плече.
– Нехай відпочиває за стіною, — додав Мелех. – Цілий день дощить, трава мокра, може, бідолаха трохи заспокоїться. Можна ще його у воді помочити, йому буде корисно, бо смердить, як старий козел.
Обидва козаки знову сіли один навпроти одного, а решта товариства повернулася до перерваних розмов, пісень і сварок.
– Чому твій брат носить шмаття армії Вишневецького?
– Його запитай, – знизав плечима Петро. — Ти знаєш, який він балакучий. Все, що ми мали говорити в житті, мабуть, передалося мені. – засміявся він. – Одного разу він прийшов на квартиру в цьому мундирі. Коли мені стало цікаво, він лише пробурмотів, що це не моя справа, і пішов спати. Думаю, що він або виграв його у якогось випадкового стрічного, або просто зірвав, бо йому сподобався.
Хвилину вони мовчали. Гринька думав, як би підвести співрозмовника до питання, яке його цікавило, але виявилося, що він марно напружував свій розум. Бо Петро сам почав:
– Я бачив сьогодні тих нібито-монахів, які прийшли з боярами, — сказав він. - Тобі вони не здаються дивними, Шпак?
– Монахи як монахи, — знизав плечима Гринька й швидко підніс кухоль до вуст, щоб Мелех не бачив, як затремтіли м’язи його обличчя й блиснули очі.
– Монахи як монахи, кажеш? – обурився кремезний козак. - Це... прислані церквою ті...як же їм там... екзорцисти...
– Екзорцисти? – здивувався Гринька. — Це ті, що, нібито, з дияволом борються?
– О так, власне вони.
– Чого вони тут хочуть? Хтось у нас одержимий злими духами?
Петро похитав головою й стишив голос до шепоту.
– Нікому не кажи, бо це велика таємниця. Не знаю, скільки в цьому правди, але, мабуть, цар вимагав від Хмельницького розправитися з вовкозаками. Дуже криво він на них дивиться. Досі він не може забути, як за часів Баторія та московських воєн набіги перевертнів спустошували маєтки та й проливали кров партизанів. Він боїться їх гірше, ніж самого диявола.
– І прислав монахів розправитися з бестіями? – із сумнівом запитав Гринька. — А що такі ченці зможуть, коли навіть безбожні татари не можуть впоратися з вовками на своїй стороні? У нас попи і кулі святять, як хтось збирається підійти до вовчої січі, і шаблі, але ніколи не чув, щоб хтось так вовкозака вбив.
– Це ти мені кажеш? – коротко засміявся Мелех. – Одного разу такою освяченою кулею влучив у перевертня у вовчій шкурі. Він просто загарчав і кинувся на мене. На щастя, мав я доброго коня, та ще й звір злякався і втік, тож я вийшов звідти неушкодженим. Але ті, хто приїхали, мають бути іншими. Мовляв, вони черпають свої знання не з вчення самої православної церкви, а й з того, що залишили по собі стародавні волхви.
– Оце тобі добре, — пробурмотів Шпак. – Спочатку вони знищили самих жерців старої віри, а тепер вони викликають їхніх привидів, щоб розправитися з бестіями.
– А що тут дивного? – знизав плечима Петро. — Чи то перший раз людина отрутою лікується? Напхай пузо полином, він тобі живіт розірве і голову збентежить, поки довгополий не прочитає тобі
– Може, ти й правий, – погодився Гринька. — Чи знаєш ще чогось про цих ченців?
– Чому ж не маю знати? Небагато, але я дещо знаю. Це велика таємниця, але для мене чим більша таємниця, тим сильніша спокуса її дізнатися. Розпитував, обнюхував, навіть золотого комусь кинув. Вони походять з кострженьского монастиря, того самого, про який кажуть, що колись в ньому відбувалися чудеса, а навіть сьогодні дива можна побачити після наступу темряви. Їх трьох прислали, як напевне вже тобі відомо, виходить на те, що незабаром гетьман наш забажає кінець зробити з вовкулаками. А на початок, напевне, виріже Гилевську Січ, як найбільшу і як найгрізнішу.
– Сергій впорався з вовкозаками без допомоги таких диваків, – скривив губи Гринька.
– Впорався, кажеш? А певно! Тільки не забувай, з ким він мав справу: з цуценятами, вадерами та старими, напівнедолугими басьорами, які укрилися в Залізних Хуторах. А вовкозацька січ — це не просто будь-яке село, яке можна вогнем спалити, особливо легко, коли всередині немає справжніх бійців.