Тому знову почав відвідувати корчми, бо перед тим відмовився від цієї звички, оскільки не хотів чути образи на адресу свого улюбленого хорунжого, і натомість виробив звичку щодня напиватися у себе вдома. Однак, того вечора прив'язав до пояса кошіль срібла й міді й пішов до найближчого шинку. Як і всі інші заклади, той був ущерть забитий козаками, з голів яких вже добряче курилося. Сморід поганого винця, перетравленої горілки та немитих тіл змішувався з запахом свіжозвареного пива, ароматом насиченого прянощами меду і якимись східними пахощами.
– Вітаємо знаменитого молодця! – пролунав трубний голос, не встиг Гринька озирнутися в пошуках вільного місця. – Йди до нас, Шпак, йди до нас!
Козак внутрішньо скривився, побачивши опухле, вічно червоне обличчя, яке вже зробилося пурпуровим від спеки та надмірного алкоголю. Петро Мелех, один із найбільших балакунів і пліткарів усієї України. Але відразу ж Гринька весело посміхнувся. Зрештою, це було саме те, що він шукав – джерело новин, а хто міг мати новіші новини за Мелеха? Колишній опонент Хмельницького, суперник за владу на самому початку повстання, тепер не мав значення у великій політиці, але знав багатьох людей і вмів витягувати з них відомості. Його обов'язково треба попитати. Мелех сидів з чотирма товаришами, двоє з яких явно сп'яніли, і їх здолав сон.
– Корчмар, меду! – гукнув Петро метушливого єврея. – Але швидко, бо ми не любимо чекати!
Потім одним рухом могутньої руки він зіштовхнув дрімаючих молодців з лави по інший бік столу.
– Додому йдіть спати або взагалі до свинарника! Пити не вмієте, яка від вас мені користь!
Ті насилу встали, не дуже розуміючи, за що їх женуть, але й не протестували, бо Мелех славився великою силою, але аж ніяк не терпінням.
Гринька сів біля бородатого, спітнілого, позіхаючого наче пес козака у волошковому мундирі з подертим рукавом блузи. Судячи з кольору, раніше він був вояком Єремії Вишневецького. Шпак не любив княжих людей. Вони були такими ж жорстокими, як і їхній покровитель, як на службі у князя, так і згодом, коли увійшли до лав війська Хмельницького. Сам Гринька не мав нічого проти жорстокості, але тільки якщо вона до чогось вела. Просте заподіяння болю слабким заради розваги не приносило йому радості.
– Давно я тебе не бачив, Гринька! – вигукнув Мелех. — До шинків не заглядаєш, в якійсь ямі засів, як той бовдур! Можна було б подумати, ти жалобу носиш!
– Жалобу як жалобу, – відповів Шпак. – Якби козак хотів оплакувати своїх полеглих товаришів, він би на те все життя втратив. Але не до товариства мені якось, це правда.
– Бо коли понурий черв’як роз’їдає людину зсередини, треба подолати себе, вийти до людей, злити зло, що зібралося в душі. Ніщо, так як мед, не може її очистити! Випий!
Петро підсунув до Шпака глечик з напоєм.
Гринька налив глиняний кухоль майже до країв і залпом випив вміст.
– Оце я це розумію! – радісно вигукнув Мелех. — Так і личить козакові! Випий ще, друже!
– За мить. – Шпак налив собі ще склянку, але цього разу зробив невеликий ковток. Він відчув, як солодке тепло розливається від живота по всьому тілу. – Приємно випити в хорошій компанії, але також приємно добре побалакати.
– Побалакати, а як же, – зрадів Петро, наче йому хтось подарував коня з упряжжю. — Я чув, що кажуть про вашого хорунжого. Це правда?
– Де там правда? – скрипнув зубами Гринька. – Нещастя переслідувало його, Вовкозаки викрали його жінку й дочку, вирізали все село, тож пішов він мстити.
– Інакше про це говорять, — сказав худий козак зі шрамом на половину обличчя, що сидів біля Мелеха. – Я чув, що він кинув людей з походу і поїхав невідомо куди, може, навіть з вовками об’єднався!
– Ти це сам чув чи просто гавкаєш? – грізно підвівся Шпак.
– Люди говорять, такі новини ходять із вуст в уста, — криво посміхнувся той, блиснувши нерівними зубами.
– У кого пика крива, той і сам криво говорить, – сказав Гринька, спираючись руками на стіл. – І такий стерегтися мусить, щоб хтось не поголив йому вуса шаблею і ще більше пику не спотворив.
Худий козак підскочив, поклавши руку на ефес шаблі.
– А ти йому брат чи сват, що за ним стоїш? - прогарчав він.
Корчма затихла, всі погляди були спрямовані на чоловіків, що стояли один навпроти одного, готові до бою.
– Сядь, Шпак, — тихо, але рішуче сказав Мелех. – Хмель заборонив двобої під страхом розстрілу. В усякому випадку, тут, у Чигирині, бо на Січі веселитися можна, як завжди.
– Можемо в степу зустрітися, — гаркнув худий козак.
– Можна, — погодився Петро. – Але ти повинен знати, Мадей, що цей тут унтер під хорунжим Костенком. Це Гринька Шпак.
– Шпак чи інший грак, мені все одно, якому птаху дзьоб підстригти. А що від того зрадника Костенка, то й краще...
Він не договорив, бо Гринька вже перестрибнув через лаву і стояв із вихопленою шаблею, готовий кинутися на супротивника. Раптом величезні руки Петра охопили його.
– Іди геть, дурню, — важко видихав Мелех до Мадея, ледве втримуючи Шпака на місці. – Я знаю його і знаю тебе! Не оглянешся, як він з тебе кишки випустить!