Сама вона стояла на власних ногах, вона була в цьому впевнена, але стояла рачки, відчуваючи, ніби робила це все своє життя. Навколо себе вона бачила кудлаті морди вовків, але страху не відчувала. Вона опустила погляд. Замість рук побачила вкриті шерстю тонкі лапи.
Обережно підняла праву, потім ліву. Серце калатало в грудях, кров шуміла у вухах… Зараз – кров? Ні, це лавина звуків обрушилася на дівчину так само, як мить назад несподівана ясність – одлеглі кроки тихих лап, дихання звіра неподалік, якесь дряпання, яке вона не могла впізнати, і купа інших звуків. З писка капала кров, і Маріка нюхала кожну краплю, коли та падала. Тоді вона зрозуміла, що набула вовчого чуття. Вона стала однією із потвор… Ледь до неї це дійшло, вона відчула голод, наче не їла щонайменше тиждень. Маріка підняла голову і завила. Їй відповів хор голосів. Вона не мислила чітко, по-людськи, ніби набувши зовнішності вовка змінило її серце. Все, що відбувалося навколо неї, доходило до Маріки дуже чітко, але просочувалося ніби крізь туманну пелену. З одного боку, жінка чудово знала, чого хоче в цей момент, а з іншого це здавалося чужим. Так, перетворення на тварину точно забрало частину її людяності… Ту найважливішу частину, яка дозволяла їй любити й ненавидіти. У вовчій шкурі бажання були прості: поїсти, попити і сховатися в куток, щоб проспати ранній біль і страх.
Вона роздерла гострими іклами серну, яку приніс один із воїнів, з насолодою занурюючись носом у ще теплу посоку, і відчула, як її шлунок стискається від голоду, коли він наповнюється свіжим м’ясом. Інші вовки мовчки спостерігали, як Маріка насичується. Аж поки, нарешті, до неї не підійшов і не загарчав величезний басьор, у якому вона впізнала Грегорія. Це не мало нічого спільного з людською мовою, але вона все одразу ж зрозуміла. Досить, вона тут не одна, інші теж хочуть їсти.
Маріка слухняно відійшла вбік і тепер спостерігала, як вовкулаки роздирають серну на частини.
Кожен з'їв по шматочку, такою кількістю м'яса неможливо було задовольнити апетит зграї. Здавалося, це більше нагадувало ритуал, ніж звичайний бенкет.
Тоді до Маріки, трохи накульгуючи навіть у вовчому вигляді, підійшла Кирилова мати.
Молода жінка пішла за старою до того самого сараю, де спала раніше.
Тепер, однак, приміщення не здавалося таким брудним і неприємним, як раніше, а пропахле вовчим ліжко спокушало м’яким затишком і домашнім запахом.
Вранці, як тільки жінка прокинулася, Грегорій покликав її. У людській формі повернулася ясність думки. Похмурий вовкозак, посланець отамана, не дав їй навіть обличчя вмити і води напитися. Він потягнув нещасну перед ватажка.
– Ти Кирилова сука, — сказав старий вовк. – А Кирила засудили до страти. Йому вдалося втекти, але це мало що чи зовсім нічого не змінило. Поки Зіраша жива, ти будеш з нею. Стара вперлася, що не віддасть ясир власного сина свого сина, і я не збираюся сперечатися з нею через одну жалюгідну самку. Коли вона помре, а їй залишиться мало, рада вирішить твою долю. Вадера не може ходити просто так, як звичайний вільний вовк. Вона повинна народжувати. Якомога частіше. Шкода, що ти, як справжні вовчиці, не носиш в животі шість цуценят, але що поробиш, так захотів Творець.
Відходячи, Маріка відчула на своїй спині палаючий погляд отамана.
І сьогодні вона прокинулася з важкого, глибокого сну на світанку. Перша ніч без перевтілення. Час повного місяця закінчився, вовкозаки втратили здатність перетворюватися на бестії. І все ж жінка не відчувала себе більше людиною, як раніше. Наче дві душі носила в собі, і чужа брала гору над людською. У двері грюкнув кулак і почувся сварливий голос Зіраши.
– Та вставай вже, Маріка! Води наносити треба, в хаті дещо зробити! Відплачуй за хліб з милосты!
□□□
Сергій не був здатен триматися в сідлі. Хоча за допомогою своїх товаришів він міг якось видратися на спину коня й утриматися прямо, з кожним кроком верхи його пронизував нестерпний біль, забираючи подих і свідомість. Ілля чухав потилицю, аж нарешті вирішив, що вони накажуть жінкам із сусіднього села сплести з очерету та лози кошик для хорунжого, який закріплять ременями між кіньми.
– Не так швидко будемо їхати, - сказав, - але все ж вперед. От тільки куди нам їхати? Годилося б до Хмеля, на очі йому показатися, пояснити все.
– Не треба пояснювати, — похмуро відповів Костенко. — Ви виконували наказ, от і все.
– Ми пішли, бо хотіли, – заперечив Лівка. Він говорив вже набагато краще, а ретельно доглянута рана швидко гоїлася.
– Добре каже, – підтримав Пастуха Семен. – Ми могли відмовитися, і все.
– А ти, Пороже, не ляпай аби чого, — докорив йому хорунжий. – Ти, Лівка, те ж саме. Ви пішли, тому що я віддав наказ, і ось чого ви повинні триматися. Біс їх знає, що вони на Січі говорять про це, яку отруту мої вороги влили у вухо Хмельницького. Доля молодця зараз не для мене. Я маю одужати, змиритися зі своїм нещастям і нарешті забезпечити гідне життя за цьому маленькому створінню. Потім вже стану пояснювати начальникам.