– Тож куди ти хочеш поїхати? – запитав Ілля. – Денний Хутір зруйнований, до твого рідного - великий шмат світу. Але я думав, що з нами до Чигирина поїдеш, а потім на Пониззя.
– З дитиною серед козацької черні? – відсахнувся Костенко. — Якби мене хтось убив, а це легко може статися, бо ворогів у мене не бракує, хто подбає про Гальшку? У мене немає баби, яка б про неї піклувалася. Маріка серед вовків, ніхто не знає, що з нею...
Він замовк, бо відчував, що ще одне слово і голос зірветься.
– Невже мало жінок, що плачуть над мертвими чи вбитими дітьми? – сказав Лівка. – Віддав би якійсь доньку на виховання, обсипав би золотом, вона б доглядала за нею, як за своєю, і ти був би вільний…
– Закрий пельку, дурню, — гаркнув Семен, передчуваючи різку відповідь хорунжого. – Дав би я тобі, але не золота, а в твою дурну пику, якби не те, що твоя рана може відкритися. У тебе немає власної дитини, ти не можеш зберегти своє серце ні з ким, змінюєш дівчат частіше, ніж сорочку, тому й не мудруй тут!
– Зате ти обабився і цілу череду за собою ведеш, – відгавкнувся Пастух. — Можна подумати, такий ти все знаючий!
– О, а то я і забуду, що ти на язик такий гострий! – підірвався Поріг.
– Обоє мовчіть! – прошипів Ілля. – Отаман знає, що говорить і що робить. Може, краще було б, якби він зараз не показувався гетьманові. Хмель провину йому чи то відпустить, чи ні, з ним ніколи не знаєш. А так Сергій набереться сил і знову проявить себе в полі, як і тоді, коли відмовився йти на ляхів.
– То куди ми його веземо? – запитав Семен.
– Нікуди, — раптом сказала цілителька, нарізаючи свіжі трави за маленьким столиком біля стіни. — Нехай залишиться зі мною.
Поріг здивовано витріщився на неї.
– Що ти кажеш, стара? - пробурмотів він. - Невідомо, скільки часу йому знадобиться, щоб відновити свої сили, і якщо в нього закінчиться золото, в нього немає нічого, щоб дати вам у винагороду.
– Не заради грошей хочу їх прихистити, — сказала бабуся, підводячи голову. – Я людина і можу співчувати. Одна справа — витягти з кишені дурного козака кілька дукатів, обдурити його, а потім залишити ще дурнішим, а інша справа — допомогти комусь у біді, та ще такій крушинці... — Вона зворушено подивилася на дитину. – Перш ніж стати відьмою, я теж була молодою, соколе. – зітхнула вона. – Теж носила дитину під серцем, а потім на серці, коли прийшли пологи. Тільки помер мій синашку; він ледь почав складати губи, перш ніж зміг назвати мене "мамо". Ми цілим селом тікали від татар і життя собі по дорозі змарнували... — Вона на мить замовкла, а потім голосно, мало не з криком сказала: — Тому я цій дівчинці не дам пропасти, розумієш, козаче?
– Чому ж не маю розуміти? – Семен відступив, боячись, що стара ще ладна його раптово вилаяти.
– Дякую, бабусю… — тихо сказав Сергій. – Проте подумай, чи варто підставляти за мене шию. Чорт його знає, чи гетьман Хмельницький не виставив листів по мою голову.
– Заради тебе? – пирхнула стара. — Не кажи дурниць, соколе. Такий, як ти, молодець сам винен, коли куля чи лезо перерізає нитку його життя. Але чому дитина має страждати за гріхи своїх батьків, якими б вони не були?
– Вмієш ти добре слово сказати, — буркнув хорунжий.
– А вмію, вмію, — хрипко засміялася знахарка. – Тому люди називають мене не інакше, як Злюкою. Мене так назвав шляхтюра, який колись прийшов по любовний відвар, щоб спокусити сусідську дружину, і так воно і прижилося.
– Цікаво, чому так? Ти дала йому фальшивий відвар? – здивувався Ілля.
Стара фукнула від обурення.
– Що ти кажеш, юначе? Та хіба я жидок-корчмар, що замість чесної оковитої нав’язує людям мерзенну отруту? Я дала йому те, що йому було потрібно. Тільки забула сказати, що бідолаха не повинен сам декокт приймати, а краще дати його обраниці. На пику він був такий паскудний, як мало хто: рябий, зі шрамами, з червоною носярою і мутними очима. Сліпа гадюка не захотіла б на нього дивитися, а тим більше красива жінка.
– Вже розумію, — розсміявся Заєць. – Наслухався бідолаха про чудодійне зілля, яке шкіру розгладжує і навіть останню потвору не зробить красенем над красенями.
– Не знаю, що він наслухався. Знаю лише, що такого напою немає...
– Так само, як живої води і пір'я жар-птиці, - перебив її Ілля.
Параскева[8] знизала плечима.
– Що ти, соколе, докорятимеш мені? Нема то нема, а хто дурний, нехай вірить у що хоче. Аби лише платив.
– Розповідайте далі, – попросив Сергій. — Що там з тим шляхтичем?
Стара встала й пішла до колиски, де Гальшка почала ворушитися й попискувати. Взяла малечу на руки, а та відразу заспокоїлася, сперла голову на підставлену долоню і почала оглядатися.