Вона мала рацію. Хоча Сергій був ще слабкий і втомлювався до смерті, ледь кілька разів змахнувши шаблею, хоча рана боліла, він уже починав сумувати за свободою, просторами степів, запахом багаття і підгорілим під час смаження м'ясом, приправленим через брак солі порохом і травами. За видом широкого Дніпра, запахом свіжезловленої риби, шумом води, що ламається і падає з високих порогів, за галасом битви і шумом корчем, військовими показами спритності на майдані. За товаришами, про яких він не знав, чи ще побачить їх серед живих, за скрипом возів табору, коли козаки вирушають на війну, за криками командирів і наріканнями простих воїнів.
І навіть коли він дивився на свою донечку, не покидала його туга за колишнім життям. Водночас він усім серцем кохав Гальшку і прагнув свободи. Він знав, що доки не одужає і не знайде для малечі належного догляду, не має права її покидати.
З іншого боку, його серце стискало жаль, коли він думав про Марику. Він знав, що таке сильне бажання повернутися до колишнього життя нерозривно пов'язане з сумом після втрати дружини. Він її більше ніколи не побачить, а навіть якщо і побачить, то, можливо, виявиться, що цього зовсім не хоче. Про жінок, викрадених вовкозаками, говорили по-різному. Казали, що вони ставали зовсім іншими, ніж раніше, але якими саме, ніхто точно не знав.
Однак, зважаючи на те, що вони запекло боролися на захисті зграї, не могли залишатися людьми. Чи спіткала Маріку подібна доля? Або вона обрала смерть, бо могло статися і так.
Сергій прокидався вночі зі стогоном, навіть наяву бачачи чужі очі і віддалену постать жінки. Тільки коли вона повільно розчинялася в темряві, він розумів, що це був лише черговий кошмарний сон.
А Гальшка, здавалося, росла на очах. На поживному козячому молоці та протертих через густе сито супах, приготованих Параскою, вона набула рум'янцю, живі оченята блищали цікавістю до світу, вона вже починала простягати ручки за хлібом, коли знахарка їла, тримаючи малу на колінах. Вона також щоразу отримувала шматочок, вкладала його з повагою в рот і смоктала з заплющеними повіками, пізнаючи новий смак. А стара танула, ніби на її очах відбувалося диво.
Час від часу до хати приходили люди, то за відваром, щоб зняти біль, то за травами від інших недуг, а то й просто за порадою. Параска терпляче вислуховувала кожного, допомагала кожному, але й здирала з селян все, що могла, чи то грошима, чи то плодами землі та тваринами.
– Нехай платять, — знизала вона плечима, коли Сергій запитав, чи вона не має жалю до людей. – Війна якось оминає ці місця, голод не такий, як деінде, а ми теж мусимо з чогось жити.
– Скоро я зможу полювати, – сказав хорунжий. – Семен залишив легку гвинтівку, таку, яку можна підняти однією рукою і притулити до будь-якої гілки, щоб добре прицілитися.
– І добре, соколе, – задоволено відповіла вона. – Краще мати більше, ніж менше. – З упертою бабою не було про що розмовляти.
Сонце палило нещадно, здавалося, що воно зовсім не слабшало, хоча вже давно пройшло полудень. Костенко встромив кінчик шаблі в землю, важко опершись на неї.
Перш ніж ліва рука стане такою ж спритною, як колись права, мине чимало часу. На щастя, старий Прогирій в дитинстві навчав Сергія битися обома руками, намагався якнайкраще тренувати ліву руку свого улюбленця. Потім хорунжий деякий час пам'ятав, щоб не виходити з практики, але зрештою занедбав це, бо кориснішим за фехтування лівою рукою виявилося тримати в ній самопал і стріляти, коли, йдучи в атаку, в правій руці стискав улюблену шаблю з дамаської сталі – на вигляд звичайну чорну шаблю, насправді зброю, щоправда, не найлегшу, але зручну, як рідко яка. Вона була чудово збалансована і мала дуже міцне лезо. Не один шолом розрубав нею, проколов не одне серце і відрізав не одне вухо в поєдинках. Вона мала просту оправу, не зроблену у східному стилі. Міцна рукоятка захищала руку, так само як і досить довгі ходи ефесу, а сталеві вуса, що виходили в бік леза, могли зачепити і зламати клинок супротивника.
Параска вийшла з дому, тримаючи на руках Гальшку. Мала, випрямившись, оглядалася на всі боки. Побачивши батька, вона простягнула ручки і солодко загукала.
– Ні, люба, – сказала знахарка. – Тато мокрий, як мішок вівса на дощі.
Гальшка вигнула губки в підковку, побачивши, що її не підпускають до батька, але одразу ж посміхнулася, коли бабуся дістала з-під фартуха дзвіночок і пролунав сріблястий звук. Дитина одразу ж схопила червону мотузку і почала з задоволенням трясти іграшкою.
– Я налила води в відро за будинком. Вона вже напевно нагрілася, бо сьогодні сонце добряче пече. Іди вмивайся. Горщик, щоб ти міг облитись, теж там знайдеш.
– Нагрілася? – Сергій скривився. – Я б краще облив голову холодною…