Вона глибоко вдихнула, а потім рушила вперед. Їй було несподівано важко, ніби думки про січ прикували її до землі. Маріка з важкістю рухала ногами, відчувала, як розривається її серце, як непереборний голос закликає її повернутися до вовків. Мимоволі вона обернулася і почала йти назад, і тоді кроки стали легкими, здавалося, що вона без зусиль пливе в повітрі.
Маріка подивилася на затягнуте хмарами небо.
– Ні! — крикнула вона. – Я не хочу!
Небо мовчало, сіре і байдуже.
– Ні! — цього разу її голос зламався і заскреготів.
Вона подивилася на траву, на рідкі чагарники, на пологі пагорби.
– Ні! Ні!! Ні!!!
Тепер Маріка вже не кричала, а вила, зовсім як тоді, коли зазнавала перетворення.
Вона також відчула пронизливий біль у всьому тілі, світ розмився, а потім набув надзвичайної чіткості.
І раптом невидимі пута тріснули, і Маріка кинулася бігти, не зважаючи ні на що, ні на дивні відчуття, ні на біль. Найголовніше, що вона знову віддалялася від проклятої січі, що її серце перестало рватися назад всупереч її волі, а в голові залишилося лише бажання знайти донечку.
□□□
Павло під акомпанемент сопілки, теорби і малого барабана танцював бойовий гопак.
Вовкозаки дивилися на його показ спритності з мимовільним, але і неохочим захопленням. Хлопець був винятково спритним. У січах вовків не шанували цей вид фізичних вправ, хижаки покладалися на природну спритність і силу. Кажуть, що деякі способи боротьби козаки перейняли від древніх народів, якихось сарматів, аварів та їхніх предків. Скільки в цьому було правди, Міхей не мав уявлення, та й не дуже його це цікавило. Але вправність воїна справляла велике враження. Начебто це був лише танець, для когось, хто не дуже знайомий з боєм, красивий і складний, але всього лише танець. Насправді він містив у собі, мабуть, усе, що повинен вміти справжній воїн. А найважливішим було те, що становило силу славетної козацької піхоти – жвавість, велика сила і дисципліна, завдяки якій непокірні молодики могли підкоритися суворим правилам. У поєдинках частіше за інших саме мешканці Низу билися з присіду. Це дивувало не тільки зовсім незнайомих, недосвідчених супротивників, але навіть тих, хто розумівся на цьому.
В садибі розбійників можна було знайти, мабуть, будь-який вид зброї, що використовували козаки, крім, можливо, кіс, встановлених вертикально, і серпів, бо вони були непотрібні розбійникам. Але не бракувало шабель, палиць, списів, чеканів, буздиганів і навіть старих, але чудових мечів. А полонений, танцюючи, йдучи в присіді, вимахуючи ногами і руками, брав по черзі кожну зброю і показував, що жодна з них йому не чужа.
Розбійники стояли в колі, з рушницями, готовими до пострілу, на випадок, якщо Мелеху спаде на думку кинутися на когось, спробувати щастя втечі. Козак, мабуть, занадто захопився танцем, бо, хоча піт струмками текла по його обличчю, а хайдавери[13] почали липнути до стегон, він невтомно кружляв.
Нарешті не витримав Гуз, присадкуватий розбійник, який зустрічав вокозаків у воротах. Він стрибнув у середину кола і також почав виконувати викрутаси гопака. Інші теж, здавалося, забули про пильність. І так через деякий час майдан заповнився людьми. Збоку залишилися тільки двоє музикантів – на флейті та теорбі, бо Малий Іш, який тримав барабан, приєднався до гулянки.
Жінкам не дозволялося пробувати гопака. Навіть Скапулярій стрибнув у коло, хоча тримався осторонь, явно гірше справляючись, ніж інші.
Міхей уважно стежив за рухами танцюристів, розмірковуючи, коли спільна забава переросте спочатку в штовханину, а потім у бійку, як це найчастіше траплялося. Поки що, однак, козаки обмежувалися спільними танцями та демонстрацією вправності.
– Ну що? – запитав Кирило, нахилившись до вуха товариша. Звуки сопілки були настільки пронизливими, що він мусив підвищити голос. – Будемо тут сидіти з ними чи щось зробимо?
– А що ти хочеш зробити? Я ж казав, що ми мусимо трохи перечекати.
– А потім? Ти й направду хочеш просто так повернутися до січі і визвати Грегорія? Пам'ятай, що його устами вся рада видала на нас вирок. Нам треба щось мати в запасі. Щось таке, що заб'є роти тим, хто проти нас.
Міхей гостро подивився на Кирила. З того часу, як вони покинули січ, мовчазний і слухняний вовк почав мислити самостійно.
– Ти хочеш знайти цуценя хорунжого? Як? Ми не знаємо, де воно, ми навіть не знаємо, чи воно живе. Людські цуценята слабші за наших.
– Правильно. — Міхей на мить замовк, а потім додав: — Так, інакше на нас будуть дивитися, якщо ми приїдемо з виплодком Костенки.
У той момент, коли він вимовив останні слова, музика раптово обірвалася, і прізвище хорунжого пролунало в раптовій тиші, наче постріл.
– Костенко? – Задиханий Скапулярій втупився у вовків холодним поглядом. – Я правильно почув? Ви маєте щось проти Сергія Костенка?
Міхей не втратив самовладання.
– А що, ти його знаєш? – відповів він питанням на питання.
– Скажімо, я про нього чув, – ухильно відповів ватажок розбійників.
– Тільки чув?
Скапулярій підійшов до вовка на півкроку, підвів очі і дивився прямо в очі Міхею.
– Скажімо, не тільки чув.