– Ти служив під ним? – здогадався Грищий. – І не дуже його любиш?
– Скажімо, не зовсім, – підтвердив Скапулярій. – А ви що до нього маєте?
– Ми теж його не любимо.
Решта розбійників з цікавістю слухали розмову. Павло Мелех навіть підійшов ближче, наставивши вуха. Отаман поглянув на нього і негайно закінчив розмову з вовками.
– А ти, солдате? – подивився він на полоненого. – Огидного мундиру позбувся, виглядаєш як личить молодцю, може, хочеш приєднатися до нас? Ти поранив кількох наших, треба це відшкодувати.
Павло відповів ватажку довгим, твердим поглядом.
– Ви і справді захопили мене разом із розбійниками, але я не належав до них. Приєднався, бо вони йшли в тому напрямку, куди я мав іти.
Скапулярій скривив обличчя в посмішці.
– Як ти сказав, що тебе звати, коли ми брали тебе в полон? Мелех? Я правильно пам'ятаю? Павло Мелех? Брат Петра, того самого, який свого часу хотів відсунути Хмеля від уряду?
Полонений не відповів, а отаман продовжив:
– Ти дуже гарно зіграв обурення, коли я зневажив гетьмана. Тільки якось не дуже хочеться вірити, що ти так любиш пана Богдана. Пам'ятаю, що кричав твій брат до черні, коли ми стояли в Чигирині: "Хмельницький такий самий добрий козак, як і інші. Він видає себе за шляхтича, хотів би мати в гербі Абданка, але, здається, забуває, що походить із селян, нічим не відрізняється від звичайного реєстрового". Так казав пан Петро, який сам охоче став би і гетьманом, і князьком. Я вірно кажу?
Павло вперто мовчав.
– Звичайно, правильно, – відповів сам собі ватажок. – Можливо, Хмель про нього забув або зовсім нехтує їм, але мені не здається, що Петро Мелех забув про колишні надії.
Тепер полонений не витримав.
– Нехтує? – пирхнув він. – Скрізь за ним випускає своїх спостерігачів, стежить, з ким він розмовляє, хоче знати, про що.
Він замовкнув, не бажаючи говорити занадто багато.
– Так-так, – повільно промовив Скапулярій. – Тож залишається тільки дивитися, як Хмельницький позбудеться його при першій-ліпшій нагоді. То тому ти кудись їхав? Хочете зірвати якісь плани гетьмана?
– Можливо, – зухвало відповів Мелех. – Це не ваша справа.
Отаман розбійників посміхнувся. У його голосі не було гніву.
– Напевно, ні. Але добре знати, що замислюють люди, здатні замішати у тиглю, яким стала наша змучена земля. Однак я бачу, що з тобою марно торгуватися. Хочеш – скажеш, не хочеш – мовчатимеш. До нас не приєднаєшся, це точно. Принаймні я вже знаю, що з тобою робити. Може, брат заплатить за тебе більше, ніж Вишневецький з Хмелем разом узяті. Як гадаєш? Завтра Малий Іш поїде до… Де знайти пана Петра?
– Останнім часом він сидів у Чигирині, – похмуро відповів Мелех. – Але не розраховуйте на великий викуп. Брат не багач.
– Тоді він поїде до Чигирина і навіть на Січ, якщо буде потрібно. А ти не розказуй дурниць, пане Павло. Ми добре знаємо, що Мелехи не вмирають з голоду.
– Якщо ви мене відпустите, клянуся, що ви отримаєте гроші не тільки від Петра, але й від мене!
Скапулярій знизав плечима.
– Ти знаєш, що я думаю про клятви? Я сам не раз їх порушував, то чому я маю вірити, що інші дотримуються своїх?
Він повернувся до своїх.
– Замкнути нашого дорогого гостя в льосі. Варту біля нього призначить Круха. І без розмов! – перервав він зароджувані протести. – Я не маю бажання слухати ваші скарги. Хто чергує вночі, може виспатися вдень. Це не військові казарми. Але Мелеха треба охороняти вдень і вночі. Він штука хитрюща, а я не терплю
РОЗДІЛ 10
Сергій стояв посеред двору з шаблею в лівій руці. Піт стікав у нього по обличчю і спині, лоскочучи, заставляючи сорочку ліпитися і водночас роз'їдаючи підгоєну рану. Вона ледь-ледь засохла і все ще була дуже чутлива до дотику. Хорунжий з тривогою думав про свою праву руку. Він точно не зможе нею махати, як раніше, добре, якщо зможе націлитися з пістоля, та й то не найближчим часом. Параскева застерігала його навіть не намагатися навантажувати руку. Хоча саме плече не дуже постраждало, але роздроблена кістка лопатки і розірвані м'язи сильно боліли. Крім того, час від часу Сергія ще мучила лихоманка.
– Гоїться, гоїться, — бурмотіла тоді стара, подаючи йому настій липи з медом. – Потрібно терпіння. А вам, соколам, тільки б літати степом, не зважаючи ні на що. Тільки коли комусь крило підвернеться, коли воно зламається, бачить такий, що людська доля – це не тільки махання шаблею, смакування вітру, сонця і дощу.
– І крові, – незмінно додавав він.
– І крові, – повторювала знахарка, кривлячись з огидою, і її зморшкувате обличчя тоді здавалося ще старішим, ніж зазвичай. – Але як тільки крило заживе, одразу ж вам би лише вирушити в поля, шукати слави.