А зараз вона дивилася на розірвані шиї, на вирячені, скляні очі, в яких перед смертю вираз подиву боровся за перевагу зі страхом. Жінка злякано скорчилася, з недовірою дивлячись на оголений торс наймолодшого з козаків – у молодика був з'їдений весь бік. Неможливо, щоб вона... Сама вона була вся вкрита кров'ю, але не відчувала голоду в шлунку, натомість там оселилася нудотна важкість.
Вона відвернулася від жахливого видовища, нудота тяжко смикнула її. Маріка заплющила очі, щоб не бачити, що виливається з неї. Виходило, що вона стала вовчицею. Але ж вона не бачила, щоб поза часом Повного Місяця вовкозаки харчувалися - як тварини - свіжим м'ясом, до того ж людським. Що з нею сталося?
Хитаючись, вона підійшла до струмка. Стала над повільною водою, намагаючись побачити своє відображення. Марно — воно було занадто слабким, а до того ж сіра степова земля ніби всмоктувала в себе всі образи, ніби вона знаходилася не на долоні глибоко під водою, а на добрих чотири сажні.
Маріка похитала головою, занурила в струмок закривавлені руки і почала їх гарячково мити. Вона набрала піску з дна і почала терти пальці, не зважаючи на те, що гострі дрібні камінчики пошкоджували шкіру. Вода замутилася, тож дівчина піднялася вище і підставила руки під краплі, що падали з невеликої висоти.
Боже, як важко змити кров... А як легко її пролити... Вона подумала про свою донечку – Боже, як важко захистити маленьке створіння... А як легко його знищити... І про того, хто колись був її чоловіком – Боже, як важко зберегти любов... А як легко вона, здається, приходить...
Жінка здригнулася. Все ще не могла згадати його обличчя чи ім'я.
То як же вона їх знайде? Важко. Буде ходити від села до села, спостерігати за людьми. Маленьку вона точно впізнає... Якщо та ще жива...
Вона почула стогін, обернулася, готова до бою або втечі. Але це був лише один із козаків, який відкрив рота і хрипко дихав. Якимось дивом він ще був живий, незважаючи нарвані жили на шиї та розірваний живіт.
Маріка повільно підвелася, підійшла до вмираючого. Це був Гарлук. Він дивився на неї очима, сповненими страждання і німого благання.
— Ти хочеш, щоб я тебе добила? — вгадала вона.
— Тттаккккх — прохрипів він. З його рота потекла кров. Він закашлявся і жахливо застогнав, охоплений болем, що йшов з нутрощів.
Дивно, але думка про те, щоб встромити шаблю в груди цього чоловіка, не викликала в жінці жодних почуттів. Вона озирнулася, підійшла до самого центру низини і вирвала з землі встромлений клинок. Повернулася до козака, притулила вістря шаблі до його грудей. Той заплющив очі, готовий з полегшенням прийняти смерть.
– Ні! – раптом сказала вона, відкинувши зброю подалі від себе. Вона відчула пекучу ненависть у серці. – Подихай, негіднику! Ти заслужив на це! Скільки невинних дівчат, скільки жінок плакали через тебе?
Він розплющив очі. У його зіницях вона побачила ненависть, схожу на свою.
– Так, подихай, – повторила вона. – Скільки б ти не здихав в муках, це буде занадто мало за твої злочини.
– Прокля… – прохрипів він, не зважаючи на кров, що текла з рота, – я проклинаю тебе!
– Запізно! – засміялася вона. – Я вже настільки проклята, що твої мізерні бажання нічого не можуть мені зробити.
– Хто ти? – прошепотів він.
Маріка замислилася.
– Не знаю, – тихо відповіла вона. – І, можливо, не хочу знати. А тепер здихай.
Вона відвернулася і пішла до струмка, щоб продовжити обмиватися. За її спиною козак хрипів і обзивав її. Жінка відчувала його злість, але була байдужа до неї.
– Нехай здихає, – сказала вона собі, занурюючи пальці у воду.
А потім раптом випросталася, обернулася на місці і повернулася до вмираючого. По дорозі підняла шаблю. Перш ніж козак встиг зрозуміти, що відбувається, на нього спала темрява, а відрубана потужним ударом голова покотилася набік.
□□□
Невеличкий льох, в якому закрили Павла Мелеха, був викопаною в землі ямою, викладеною розпиляними вздовж брусами і забезпечена солідними дерев'яними дверима, окутими залізом, що були покладені пласко зверху і становили стелю тюремної камери.
Вона не становила суцільної поверхні, у ній були прорізані шпари, щоб повітря могло досягати вузької нори. Ляда була зачинена потужним брусом, що тягнувся далеко вбік, до засува, розміщеного на такій відстані, що в'язень ніяк не міг до нього дістатися, навіть якби якимось дивом просунув руку в одну зі щілин. Раніше все це було закріплено великим навісним замком, але він заржавів, тому тепер у засув вставляли або дубовий кілок, або якийсь шмат заліза. Над усім цим клали невеликий дашок, щоб під час дощу вода не заливалася всередину і охоронцям не доводилося промокати до нитки. У спеку всередині було нестерпно спекотно, в холодніші дні холодно, а коли йшов сильніший дощ, було ще й сиро, бо з боків просочувалася вода, і повітря всередині завжди було нудотно задушливим.
– Гей, ти! — знову долинув з льоху свистячий шепіт.
Міхей удав, що не чує. Голос на мить замовк, але не здавався.
– Гей, ти! Підійди ближче! Якщо ти вовк, ми домовимося.
Міхей зневажливо стиснув губи, нічого не кажучи.