Оточений ескадроном солдатів, одягнених у дивні, як для драгунів, світло-зелені мундири, їхав великий віз на міцних дерев'яних колесах, покритих червоною тканиною із золотими візерунками, натягнутою на високих балках, прикріплених з боків. Усередині були ченці, які постійно молилися. Навіть вночі, під час відпочинку, звідти чулося тихе бурмотіння, тихіше, ніж вдень, бо голос належав одній людині – ченці, мабуть, чергували,змінюючись по одному.
Вдень голоси тих, хто молився, найчастіше заглушав всюдисущий гамір. У поході чулися прокльони офіцерів та унтер-офіцерів, тут і там виривалися пісні, іноді охоплюючи всю колону, як та тужна мелодія, що прийшла звідкись із глибин Росії та знайшла свій дім серед братів-козаків:
Пісня неслась по рядах, в одних пробуджуючи приємні спогади про теплі, літні ночі, проведені в сідлі, у інших занурюючись у душу, мов важкий камінь, коли вони згадували свої рідні села та поля, занедбані під час кривавого повстання. Пісня мала силу, яка майже нікого не залишала байдужим. Голоси, налаштовані у співі біля багаття, змушували полотно великого воза злегка відхилятися, ніби подорожні ченці хотіли послухати слова. І пісня піднімалася на тон вище, вириваючи себе з сердець зворушеною:
Але козацька душа не любить сумувати. Ледве закінчилися куплети пісні, як якийсь співак одразу ж заспівав, і найближчі вояки підхопили:
І один за одним підохочені полки підхоплювали знайому мелодію, рушали швидше, підбадьорені жвавим ритмом пісні.
Полотно на возі опустилося, і монотонне бурмотіння набрало сили.
Семен і Лівка їхали в кінці загону кінноти.
– Галас такий чинимо, ніби пекельні війська з-під землі виповзли, — скривився Пастух.
– Чого ти хочеш? Хлопам треба додати собі мужності. На вовків йдемо, це ж не якісь гусари, драгуни чи німецька піхота під командуванням пана Конєцпольського чи якогось іншого полководця. Вовкозаки — справді небезпечний ворог. Вони не знають милосердя, вони не знають страху.
– Вони не жорстокіші за російських панів, — відповів Лівка.
– Але ж солдати бояться перевертнів більше, ніж Яреми. Ти дивуєшся їм?
Пастух здригнувся.
– Ні, не дивуюсь. — Він помовчав на мить, перш ніж сказати: — Я думав, Хміль піде з нами. Він має військові власного духу додавати.
– Він що - дурний? — густо сплюнув Поріг. — Він призначив командиром полковника Коромана, якого ненавидить. Мабуть, отаман раніше протистояв йому в раді. Якщо похід буде успішним, гетьман припише собі її заслуги, якщо не вийде, принесе Коромана в жертву. У будь-якому разі, отримає те, що хоче. А крім того, у нього, мабуть, є важливіші справи в Білій Церкві. Мабуть, до нього мали приїхати бранденбурзькі посли. Старий лис замітає своїм султаном на шапці на всі боки.
– А замітає – погодився Пастух. – Коли все це починалося, я розумів, за що ми боремося і чому ми пішли проти польських і російських панів. Але тепер я не можу в цьому розібратися.
– Я теж, – пробурмотів Семен. – Може, тільки Ілля щось з цього розуміє, бо він найрозумніший з нас. Але замовкни вже. Краще тримати рота на замку. Раніше ти знав, що і кому казати. А тепер стало тісно від вошей, готових смоктати кров тих, на кого можуть донести. Звідки їх так багацько?
– Вони завжди були серед нас, – тихо відповів Лівка. – Тільки коли спокійно, коли ніхто не прислухається до них, вони мусять таїтися. Ти знаєш, як це буває: на чистому тілі воші не виживають, але тільки-но з’явиться трохи бруду, вони одразу на тебе накидаються.
Поріг зітхнув. Він не любив таких думок, які останнім часом все частіше навідували його. Чи не починав він старіти? Раніше він не думав, хто, що і чому робить.