– Нічого подібного я ще не бачив. Наздогнати її не вдалося, та й це не наше завдання, бо ви наказали лише спостерігати за нею. Золко і Рюмен все ще йдуть за нею, але це важко. Дівчина біжить швидко, як перемінений вовк. Спочатку ми могли знайти її лише по слідах, перш ніж наблизилися, але це коштувало чимало зусиль. Добре, що Рюмен має хороший нюх, бо він вловлював слід там, де трава вже встигла піднятися.
– Кажи вже, що з нею.
– Одне можу сказати напевно: не хотів би зустріти її в бою. Ми знайшли трупи шести людей, кремезних козаків. Вони виглядали так, ніби їх наздогнала зграя голодних вовків.
– Це вона?
– Ніхто інший. Це було біля водопою. Мабуть, вони її підстерегли і хотіли розважитися. І розважилися востаннє в житті… Що з нею, отамане?
– Зараз дізнаєшся. – Грегорій подивився на двері. – Прийде Кошко, ми його запитаємо, бо він мав прочитати старі сувої, згадати давні оповіді. А поки що випий.
Він поставив перед Гурдою глечик пива і кухоль. Вовкозак присмоктався прямо до глечика, не перериваючи пиття навіть тоді, коли до кімнати увійшов Кошко. Лише випивши посудину, він подивився на старого.
– Розповідай, – наказав Грегорій.
Гурда повторив те, що щойно сказав отаману, а Кошко слухав з нерухомим обличчям.
– І що ти на це скажеш? – запитав Грегорій, коли Гурда закінчив.
– Я ж уже вам казав. – Кошко знизав плечима. – Вовк, передаючи їй свою душу, наділив самку силою не меншою, ніж наділив би іншого вовка. Не дивно, що вона стала сильною, як вовк.
– Але чи може вона бути сильнішою за вовка?
– Звідки мені знати?
– Я до тебе звертаюся за порадою! – роздратовано кинув отаман.
– Ти наказав прочитати сувої, пробудити пам'ять, але я нічого певного не знайшов і не згадав. Єдине, що я знаю, це те, що так не повинно бути. Для вовка передача душі – це лише збільшення сил, але це не пов'язано зі зростанням могутності. Скільки вовків віддали тобі Неназвану? Десять? Двадцять? А ти не настільки сильніший за молодого самця. А як щодо неї… Невідомо…
– Вона їх страшенно пошматувала, – втрутився Гурда. – Якби не відсутність слідів вовчих лап і те, що до повного місяця ще багато днів, я б подумав, що це перемінений вовк, а не звичайна вовчиця.
– Бо це не звичайна вовчиця, – пробурмотів отаман.
– Погано сталося, що ми її відпустили, – сказав Кошко. – Невідомо, що з цього може вийти. Краще було б убити таку, а ти, отамане, хотів, щоб вона народила цуценят. Можливо, і краще, що вона втекла.
– Що я дозволив їй втекти, – поправив його Грегорій.
– Ти дозволив… Ти дивно поводишся. Спочатку ти звільнив Кирила з Міхеєм, а тепер не перегородив їй шляху. Чому?
– Чому я випустив тих, ти прекрасно знаєш. У нас немає хорошої крові, яку можна марнувати. Досить того, що загинув Кара в поєдинку і Кобай під час бою з людьми Костенки. Крім того, якби я довів до смерті Грища і його друга, я б нажив собі ворогів у особі Мадея з усім родом і всіх союзників Міхея. А вона? Ти не здогадуєшся? Вона сиділа тут, ні на що не придатна, занадто похмура навіть для свіжої полонянки. Я ні на мить не думав підставляти її самцям, бо невідомо, що з неї потім вийде. Зараз не час йти на такий ризик. І я б, мабуть, залишив її в спокої, якби не Костенко. Я мусив якось зрушити суку, змусити її втекти. Згідно з правом, ми маємо священний обов'язок вбити хорунжого. А зараз тільки вона може нас до нього привести.
– Зараз? Не час про це думати, — заперечив Кошко. — У нас на шиї більша загроза!
– Без двох-трьох вовків ми впораємося з людською юрбою. – Отаман презирливо випнув губи. – Татари вже кілька разів намагалися нас порвати і завжди йшли назад з порожніми руками. Ці не кращі за них. А помсту треба здійснити. Я не хочу, щоб над мною висіло щось, що можна буде використати проти мене, коли настануть спокійніші часи.
– А я думав, що ти зробив з цього Костенка інструмент для утримання влади, – посміхнувся старий. – І що тобі важливо, щоб його не знищили занадто швидко.
Грегорій замислився.
– Так було ще недавно. Але тепер я хочу нарешті його дістати. Мені залишилося небагато часу, щоб керувати нашими зграями, я це відчуваю. Коли я стану перед судом Божим, а потім перед черегом предків, я не хочу виправдовуватися за свою бездіяльність.
– Ти молодший за мене, – сказав Кошко, потираючи повіку сліпого ока. Бували дні, коли стара рана дошкуляла нестерпним свербінням. – У тебе ще багато життя попереду…
– Я молодший, так. Тільки от на твоє життя не чекає наступник. А мене незабаром хтось викличе на смертельний бій.
– Поки що до нас наближається козацька армія, рада нізащо не погодиться на поєдинок.
– Але ця армія колись піде. І тоді не буде виправдання. А крім того… – Грегорій замовк, замислившись. – Крім того, ніколи не знаєш, який результат матимуть наші дії, старий. Як з тією самкою – він повернувся думкою до втікачки. – Сталося щось незвичайне. Я вже немолодий, багато чого бачив і мені здається, що ця незвичайність може в кінцевому підсумку виявитися рятівною.
– Або смертельною – додав Кошко.