У погребі під будинком чекав посланець від розбійників, невпевнений у своїй долі. У ту мить, якби він знав, що коїться в голові Хмельницького, він би з надією дивився в майбутнє. Козацький гетьман мав намір цього разу дотриматися своєї клятви. Голова коханого Тимошка була йому дорожча за все, і хоча він бачив у своєму нащадкові небезпечну жорстокість і дику жагу до влади, він хотів колись побачити саме його на чолі української держави, а не когось із інших своїх синів.
□□□
Круха вдарила кулаком по столу. Миски підскочили, а круглий буханець хліба, що лежав на самому краю, впав і покотився під вікно, крізь яке просочувалось післяобіднє світло.
– Я ж тобі казала, що вовкозакам не можна довіряти!
– Казала, — визнав Скапулярій.
– А ти твердив, нібито вони не порушують клятв.
– Бо не порушують. Міхей і Кирило пообіцяли охороняти бранця. І вони це зробили. Напевно, якби я вимагав клятви, що вони не підуть без дозволу, вони б її дотрималися. Але я не вимагав її.
– Не подумав? — злобно запитав Гуз.
Його маленька голівка глузливо хиталася з боку в бік.
– Саме тому, що подумав, я і не змушував їх давати такі обіцянки.
– Не розумію. — Круха встала і підійшла до вікна, щоб підняти хліб. Коли вона повернулася і сіла, то подивилася прямо в очі отаману. — Треба було б.
– А ти б хотіла прокинутися з перекушеним горлом? Про що я говорю! Яке прокидання?!
– Та годі вже, вони з нами один повний місяць і навіть не перетворилися на вовків. Я маю на увазі, не при нас, бо ж полювати ходили, — заперечив Гуз.
Скапулярій важко зітхнув.
– Тобі все треба пояснити. Це дуже просто. Звичайно, вони б не пішли без дозволу. Хіба що якби я їм заборонив, вони б нас за першої ж нагоди повбивали. Тільки б вони могли піти, не порушивши слова. Тепер розумієш, пеньок? Навіщо змушувати когось клястися, якщо це може спричинити більше проблем, ніж користі?
Круха відірвала великий шматок від хлібини, вгризлася в серединку, що пахла закваскою.
– Ну, так, — сказала вона через мить з повним ротом. – Можливо, і добре, що вони пішли. Я трохи болася їх. Просто не розумію, чому вони втекли.
– Що тут розуміти? Можливо, вони сумували за вільним життям? Можливо, вирішили знайти іншу січ, коли їх вигнала їхня власна? Хто ж там поженеться за ними, вовкулаками? Не варто скаржитися. Вони залишили свою частку здобичі, взяли лише два мішки з золотом. Я думав, що це просто дурниці, нібито вовкозаки зневажають наживу, але тепер бачу, що це правда.
– Але щось вони таки взяли, — зауважив Гуз, як завжди саркастично.
– А ти б не взяв на їхньому місці? — виручила ватажка Круха. – Можливо, їм не потрібне золото в лігвах, але воно завжди стане в нагоді серед людей.
– Саме так, — сказав Скапулярій. Він показав на виїдену хлібну скоринку. – Будеш їсти?
Жінка похитала головою. Ватажок розбійників радісно відірвав шматок і поклав його до рота.
– Шкода Мелеха, — сказала Круха. – Змарніє він в цій норі. Щось Кудель не повертається.
– А чорти його знають. Може, забрав викуп і пішов, куди ноги понесли, — втрутився Гуз.
– А хто ж такий дурний, щоб давати гроші за того, кого не бачив? Хмель, мабуть, обмірковує це, намагаючись дізнатися, чи заплатить Павло Мелех за свого брата і скільки. А може, він убив Куделя, як собаку, бо, мабуть, він може бути таким же запальний, як і розсудливий.
– А якщо він убив небораку, що ми будемо робити? — занепокоїлася Круха.
– А нічого. Почекаємо.
– Не будемо мститися за хлопа?
Скапулярій засміявся.
– А тобі що? Куделя раптом шкода зробилася? Ти ж нещодавно сама хотіла його застрелити, бо він тебе дістав, коли ти напилася до непритомності.
– Це інша справа, — пробурмотіла жінка. — Хряк він розпусний і слизький повільний черв'як, але, що там не кажи, він наш.
– Мелех не наш, а тобі його теж шкода. Сподобався тобі, га? Зізнайся, я бачив, як ти дивилася на нього, коли він гуляв з шаблею на майдані. А ми тобі вже набридлі. Ох, жінки, ви б тільки за цацками та плітками ганялися. Як нові портки з'являються, старі починають тобі смердіти.
– Тю, дурний, — пихнула вона. – Я маю на увазі, що він був би добрим компаньйоном. Однозначно кращим за тих вовків, яких треба було б вбити, як я і радила.
– Сама ти дурна, Круха, — спокійно відповів Скапулярій. — І що нам такого поганого, що вони прийшли та пішли? Мене більше цікавить, чому вони втекли після першої ж варти при Мелесі. Мені здається, він мусив сказати щось важливе.
– Тільки що? — Гузь почухав голову. — Було б добре знати.
Круха кинула недоїдений шматок хліба посеред столу. Жінка подивилася на ватажка.
– Хочеш його допитати? Чи на тортури взяти?
– Гуз! — Ватажка вихилився і вдарив підлеглу по потилиці. — Ти дурніший за неї! Не наша справа, чому вовкозаки втекли і що їм розповів полонений! Хто менше знає, той краще спить. Якщо хочеш вплутуватися у справи між ляхами, Хмелем та вовками, то не в мене. Котись світ за очі!
– Та що ти, Скапулярій, — пробурмотів розгублений Гуз. — Це не моя справа. Я тільки думав…