Може, навіть саме там, де колись стояла вежа…
Він розвертається і зависає над деревами…
А тоді повільно знижується, зникаючи з виду…
Я теж повертаюсь до Дейві, бачу, що його очі затуманені та розгублені…
Але він більше не дивиться на свого тата…
Він дивиться на корабель…
А тоді повертає голову і дивиться на мене…
— Тодде? — питає він, ніби щойно прокинувся… І його рушниця на місці, просто звисає з руки… І ще раз…
Я кидаюся вперед і вихоплюю в нього зброю. Він і не опирається, просто відпускає, відпускає просто в мої руки, і я відразу її піднімаю, наставляю, зводжу і націлюю в мера.
А той всміхається, бо досі впирає рушницю в спину Віолі.
— То в нас патова ситуація, так? — мер либицця від вуха до вуха.
— Відпусти її, — кажу.
— Девіде, забери, будь ласка, свою рушницю в Тодда, — каже мер, але мусить дивитись на мене, пильнувати рушниці.
— Не роби цього, Дейві.
— Припиніть! — каже Дейві здавленим голосом, Шум вирує. Я віччуваю, як він притуляє долоні до скронь. — Гей ви, двоє, ви не можете це
Але мер досі дивиться на мене, а я — на мера.
Все місто чує, як знижуєцця корабель, це чути понад Шум армії, котра тепер марширує з пагорба вниз, понад далекі бабахи Відповіді, що теж суне дорогою, понад нажаханий, прихований
— Відпусти її, — кажу.
— Та навряд чи, Тодде, — я чую, як від нього гуркоче Шумом.
— Мій палець на гачку, — кажу, — спробуєш вдарити мене Шумом, і ти мрець.
Мер усміхається.
— І то правда. Але запитай себе ось що, друже Тодде: коли ти нарешті вирішиш натиснути на той гачок, чи зможеш ти зробити це достатньо швидко, щоб я не встиг натиснути на свій? Чи вб’є моя смерть твою любу Віолу? — він опускає голову. — Ти зможеш із цим жити?
— Ти помреш, — кажу йому.
— Вона теж.
— Давай, Тодде, — каже Віола. — Він не має перемогти.
— Цього теж не буде, — відповідаю їй.
— І що, дозволиш йому цілитися у свого рідного тата, Девіде? — питає мер.
Але не відривається від мене.
— Часи змінюються, Дейві, — кажу я, дивлячись на мера, — тут ми всі й маємо вирішити, як воно буде далі. Ти теж.
— Чого все має бути так? — питає Дейві. — Ми можемо поїхати разом. Можемо поїхати верхи і…
— Ні, Девіде, — каже мер, — ні, так точно не вийде.
— Опусти ствол, — кажу йому. — Опусти і покінчімо з цим.
Очі мера зблискують, і я знаю, що далі…
— Припини, — кажу, несамовито кліпаючи і дивлячись йому над плече.
— Тобі тут не виграти, — каже мер, і я чую його голос удвічі гучніше, втричі, легіон його — у моїй голові. — Ти не можеш вистрелити в мене і гарантувати її життя, Тодде. Ми всі знаємо, що на такий ризик ти не підеш.
Він робить крок уперед, учепившись у Віолу за своєю спиною. А та лише скрикує — від болю в кісточках.
Але я розумію, що сам відступаю на крок назад.
— Не дивись йому в очі, — каже вона.
— Я стараюсь, — відповідаю, але навіть
— Це невелика втрата, Тодде, — каже мер, так гучно в мою голову, ніби сам мозок вібрує, — я бажаю твоєї смерти не більше, ніж своєї. Все, що я сказав раніше, — правда: я хочу, щоб ти був біля мене. Я хочу, щоб ти був частиною майбутнього, як ми створимо з людьми, котрі прилетіли на тому кораблі.
—
Але він наступає.
А я відступаю.
І зрештою заходжу за спину Дейві.
— Віолі я теж не бажаю зла, — каже мер, — хай там що, але я пообіцяв вам майбутнє. І від обіцянки не відмовлюся.
Я навіть не дивлюсь на нього, але його голос гуде в мене в голові, обтяжує голову, такшо легше мені, мабуть…
— Не слухай його! — кричить Віола. — Він же брехло.
— Тодде, — каже мер, — я вважаю тебе своїм сином. Справді.
І Дейві повертається до мене, його Шум обнадійливо здіймається, і він каже:
— Нумо, Тодде, ти чув?
І його Шум теж тягнецця до мене, його тривога і турбота тягнуцця, як пальці й руки, і вони просять мене, навіть
І він каже:
— Ми б могли бути братами…
І я вдивляюся в очі Дейві…
І бачу в них себе, бачу в його Шумі себе, бачу мера своїм татом, Дейві — братом, Віолу — нашою сестрою…
Бачу обнадіяну посмішку, що розповзається вустами Дейві…
І втретє мушу просити…
Я націлюю рушницю на Дейві.
— Відпусти її, — кажу меру, нездатний глянути Дейві в лице.
— Тодде? — Дейві здивовано наморщує лоба.
— Що я сказав?! — підвищую голос.
— А то що, Тодде? — дражниться мер, — Застрелиш його?
Шум Дейві розливається запитаннями, здивуванням і шоком…
У ньому здіймається зрада…
— Кажи, Тодде, — каже мер, — а то що?
— Тодде? — знову каже Дейві, цього разу тихіше.
Я швидко дивлюся йому в очі і відводжу погляд.
— Інакше я застрелю Дейві, — кажу, — я застрелю твого сина.
