Запитання та Відповідь полностью

— Ну, дякую, Девіде, — каже мер, нездатний приховати подив. — Отож, — він розвертається до мене, — якби ти зробила ласку і повідомила мені справжній план наступу Відповіді.

— Не кажи йому нічого, — каже Тодд.

— А я і не знаю нічого, — відповідаю, — певно, Лі добіг…

— Часу в нього було замало, це ясно як день, — відрізає мер, — тож очевидно, що сталося, чи не так, Віоло? Твоя нянечка знову тебе розвела. Якби бомба вибухнула, як заплановано, то було б уже неважливо, правильна в тебе інформація чи ні, бо ти — як і я — за її сподіваннями вже мали бути мертві. Але якби тебе спіймали, тоді що ж. Найкращий брехун той, хто вірить, що каже правду.

Я нічого не кажу, бо як вона могла мене розвести, якшо це просто Лі її підслухав…

Раптом я думаю.

Вона хотіла, шоб він її підслухав.

Вона знала, шо він не зможе мені не розповісти.

— Отже, її план чудово спрацював, еге ж, Віоло? — тінь призахідного сонця падає на лице мера, вкриває його чорнотою. — Поворот за поворотом, брехня за брехнею. Вона зіграла на тобі, як на скрипочці, еге ж?

Я палю його поглядом.

— Вона тебе поб’є, — кажу йому, — вона не менш хоробра, ніж ти.

Він щириться.

— Я б навіть сказав, що вона хоробріша за мене.

— Тату? — гукає Дейві.

Мер кліпає, ніби забув, що його син тут.

— Що, Девіде?

— Як щодо армії? — Шум Дейві повний збентеження, він виснажений і прагне розібратися, що взагалі робить його тато, але легше від цього не стає. — Шо нам тепер робити? Куди далі йти? Капітан Гаммар чекає твоїх наказів.

Навколо нас тихий і настраханий РЕВ Нового Прентісстауна висотується з будинків, але у вікнах — жодного обличчя, а з-за пагорба з перевалом — чорне, плутане гудіння армії. Їх досі видно на схилі, вони блищать, як вервечка чорних жуків, що лізуть один на одного.

А ми сидимо з мером і його сином тут, у відкритих руїнах собору, ніби ми єдині люди на планеті.

Мер знову дивиться на мене.

— Отже, скажи, Віоло. Що нам тепер робити?

— Вам треба здатися, — кажу, дивлячись на нього, не кліпаючи, — бо ви вже програли.

Він усміхається.

— Звідки вони йдуть, Віоло? Ти ж кмітлива дівчинка… Ти ж мала чути щось, бачити якийсь натяк на її справжні плани?

— Вона тобі не скаже, — кидає Тодд.

— Я не можу, — погоджуюсь я, — тому що не знаю.

Я замислююся, але що тут придумаєш…

Хіба що вона мені щось казала про східну дорогу…

— Я чекаю, Віоло, — мер націлює рушницю на голову Тодда, — його життя на кону.

— Тату? — питає Дейві, його Шум променіє шоком. — Шо це ти твориш?

— Не зважай, Девіде. Залазь на коня. Зараз відправлю тобою термінове послання капітану Гаммару.

— Чого ти цілишся в Тодда, тату?

Тодд озирається на нього. Я теж. І мер теж.

— Ти ж його не застрелиш, — каже Дейві, — ти не можеш, — його щоки розчервонілись так палко, що їх видно у присмерку, — ти казав, він твій другий син.

У Шумі Дейві незручна тиша, яку він пробує ховати.

— Тепер бачиш, що таке влада, Тодде? — питає мер. — Глянь, як ти вплинув на мого сина. Ти вже маєш послідовника.

Дейві дивиться мені просто в очі.

— Скажи йому, де вони, — у його Шумі тривога, тривога за те, як воно все обертається, — нумо, просто скажи.

Я дивлюсь на Тодда.

А він — на рушницю Дейві.

— Так, Віоло, скажи, чому б ні, — питає мер, — ти ж у нас така розумниця. Вони навідаються із заходу? — він дивиться на каскади, найвищу точку обрію, де сонце зникає за зиґзаґом дороги, врізаної в пагорб, у той самий пагорб, з якого я лише раз спустилась і більше ніколи не піднімалась назад. Мер повертається до мене.

— Чи, може, з півночі, хоч там їм треба якось перетнути річку? Чи з пагорба на сході? Так, може, саме з того пагорба, де твоя нянечка підірвала вежу і позбавила тебе шансів зв’язатися зі своїми.

Я знову стискаю зуби.

— І ти досі вірна після всього того?

Я мовчу.

— Ми можемо влаштувати засідки, тату, — пропонує Дейві, — у різних місцях. Звідкись вони та прийдуть.

Мер вичікує ще хвилину, дивиться на нас. Нарешті повертається до Дейві і каже:

— Повідомиш капітану Гаммару ось що…

Але його перериває далекий БАБАХ.

— Далі на сході, — каже Дейві, коли ми всі повертаємось туди, хоч погляд впирається в стіну собору.

Таки на сході.

Саме на тій дорозі, що вона й казала.

Вона змусила мене думати, що правда це брехня, а брехня це правда.

Якщо я з цього виберусь, нам із нею треба буде серйозно поговорити.

— Зал Запитання, — каже мер, — ну, звісно. Де б іще вони…

Він знову зупиняється, схиляє голову, прислухається. Ми чуємо звук за кілька секунд після нього. Чийсь Шум — хтось щодуху біжить до собору з тилу, дорогою, якою ми сюди прийшли, біжить вздовж катедри, до входу, забігає до нас, зіпає.

Це рудоволосий солдат, той що втік. Він явно й не бачить, хто перед ним, ломлячись просто в потрощену будівлю.

— Вони йдуть! — кричить він, — Відповідь іде!

Від мера пролітає згусток Шуму, і рудоволосий солдат валиться навзнак, але знаходить опору.

— Спокійно, рядовий, — каже мер слизьким, зміїним голосом, — давай ясніше.

Солдат важко дихає, ніби не може перевести дух.

— Вони захопили Зал Запитання, — він дивиться на мера затравлено, — вони перебили солдатів.