Шум Дейві вже струменіє розчаруванням, розчаруванням таким густим, шо воно спадає з нього, як багно. Я навіть не відчитую в його Шумі злости, а це ше гірше. Він навіть не думає наскочити на мене, побити мене чи вирвати зброю.
У його Шумі — лише я, котрий цілиться в нього з рушниці.
Єдиний друг цілиться в нього з рушниці.
— Пробач, — шепочу.
Але він, здається, не чує.
— Я ж віддав тобі твою книжку, — каже він, — я ж тобі віддав кляту книжку.
— Ану відпусти Віолу! — кричу, не дивлюсь на Дейві, мій Шум гучно захльоскує самокатування. — А то Богом клянусь…
— Ну то вперед, — каже мер, — стріляй.
Дейві дивиться на мера.
— Тату?
— З нього все одно паскудний син, — каже мер, усе підштовхуючи Віолу рушницею вперед. — Чому, ти думаєш, я послав його на передову? Бо сподівався, що він принаймні загине як
На лиці Віоли відбивається біль, але цього разу не через кісточки.
— Він досі не опанував Шум, — продовжує мер, дивлячись на Дейві, а його Шум…
Не можу передати, що нагадує його Шум.
— Він ніколи не виконував накази, якщо міг не виконувати. Не зміг упіймати тебе. Не зміг подбати про Віолу. Єдиний прогрес, який я в ньому бачив — завдяки твоєму впливу, Тодде.
— Тату… — починає Дейві.
Але тато його ігнорує.
— Це
А Шум Дейві…
О Господи, Шум Дейві…
— ВІДПУСТИ ЇЇ! — кричу, щоб не доводилось це чути. — Я його застрелю, їй-богу застрелю!
— Не застрелиш, — каже мер, знову посміхаючись. — Всі знають, що ти не вбивця, Тодде.
Він знову штурхає Віолу вперед…
Вона зойкає від болю…
Віола, думаю я…
Стискаю зуби і піднімаю рушницю…
Зводжу…
І я кажу правду…
— Щоби врятувати її, я вб’ю, — кажу.
Мер нарешті зупиняється, не йде вперед. Переводить погляд із мене на Дейві і назад.
— Тату? — питає Дейві. Його лице скорчене, осунуте.
Мер знову дивиться на мене, читає мій Шум.
— Ай справді, так? — каже він, майже нечутно. — Ти б його вбив. Заради неї.
Дейві знову дивиться на мене, очі вологі, але з’являється й злість.
— Не треба, Тодде. Не треба.
— Відпусти, — кажу, —
Мер досі переводить погляд із мене на Дейві, бачить, що я серйозно, бачить, що я це дійсно зроблю.
— Просто поклади зброю, — гарчу, не дивлячись в очі Дейві, не дивлячись на його Шум, —
Мер глибоко вдихає, тоді видихає.
— Добре, Тодде, — каже він, — твоя воля.
Він відступає від Віоли.
Мої плечі опускаються.
А тоді він стріляє.
— ТОДДЕ! — кричу я, звук пострілу прокочується повз моє вухо, стираючи всі звуки, крім себе, цілий світ зменшується до незнання, чи все з ним гаразд, чи в нього влучили, чи…
Але це не він…
Він тримає рушницю…
Він не стріляв з неї…
Він стоїть біля Дейві…
А той падає на коліна…
Здіймаючи дві хмарки пороху, опускаючись на гравій…
— Тату? — питає він, голос благальний, як у кошеняти…
А тоді кашляє, закалюючи губи кров’ю…
— Дейві? — питає Тодд, його Шум гучить так, ніби то його підстрелили…
І я бачу…
Отвір у грудях Дейві, у тканині його однострою, якраз під комірцем…
І Тодд біжить до нього, падає біля нього на коліна…
—
Але Шум: Дейві дивиться на батька…
Запитання, купа запитань…
На обличчі — шок…
Його рука тягнеться до рани…
Він знову кашляє…
І давиться…
Тодд теж дивиться на мера…
Його Шум нуртує…
—
— ЩО ТИ НАРОБИВ! — горлаю я.
— Я викреслив його з цього рівняння, — спокійно каже мер.
— Тату? — знову питає Дейві, простягаючи до нього скривавлену руку…
Але його тато дивиться лише на мене.
— Ти завжди був мені ріднішим сином, Тодде, — каже мер. — Ти мав потенціал, мав силу, і я буду пишатися, якщо ти служитимеш опліч мене.
Тату? питає Шум Дейві…
І він чує все це…
— Ти сраний
— Ти до мене
— ЗАГЛУХНИ! — кричу я.
Опускаю погляд…
Дейві дивиться на мене…
Його Шум піницця…
Піницця запитаннями, збинтеженям і страхом…
Тодде?…
Тодде?…
Вибач…
Вибач…
— Дейві, не треба, — починаю казати…
Але його Шум далі піницця…
І я бачу…
Я бачу…
Я бачу правду…
Оце нарешті воно…
Він показує мені правду…
Все, шо він від мене ховав був…
Про Бена…
Все дуже заплутане, все поспіхом…
Образи Бена, шо жене дорогою до Дейві…
Образи коня Дейві, шо стає дибки…
Образи Дейві, шо стріляє, падаючи…
Образи кулі, шо вдаряє Бена в груди…
Вен відповзає в кущі…
Дейві надто наляканий, аби іти за ним…
Дейві надто наляканий, аби розповісти мені правду опісля…
Після того, як я став його єдиним другом…
Я не хотів, каже його Шум…
— Дейві… — кажу я.
Вибач, — думає він.
І правда всюди…
І він так шкодує, і вибачається…
Вибач за все…
За Прентісстаун…
За Віолу…
За Бена…
За кожен промах і кожну хибу…
За те, що підвів свого тата…
І він дивиться на мене…
І він благає мене…
Він благає мене…
Ніби я — єдиний, хто може йому пробачити…
Ніби я єдиний маю владу…
Тодде?…
Прошу…
А я можу відповісти лише «Дейві…»
І страху, і жаху в його Шумі надто багато…
Надто багато…
