Запитання та Відповідь полностью

Корабель спускається вздовж ріки, підлітає до собору, пролітає майже в нас над головами не зупиняючись, але так блисько, шо видно світла на його животі, а небо за вихлопом починає мерехтіти від спеки. Пролітає повз нас далі за течією.

Далі за течією до Відповіді.

— Девіде! — різко каже мер.

— Допоможи встати, — шепоче Віола, — я мушу до них дістатися. Я мушу їхати.

Її очі шалені, дихання важке, і вона дивиться на мене так пильно, що її погляд ніби твердий і я відчуваю його як дотик.

— О, він тобі зараз неодмінно допоможе, — каже мер, націлюючи рушницю, — бо ти їдеш зі мною.

— Що? — питає Віола.

— Це ж твої люди, Віоло, — відповідає мер. — Їм буде цікаво, куди ти поділась. І я можу або привезти тебе до них притьмом, — він дивиться на мене, — або із сумом повідомити, що ти загинула при аварії. Який варіант більше до вподоби?

— Я не поїду з тобою, — каже вона, — бо ти брехун і вбивця…

Він уже не слухає.

— Девіде, ти пильнуватимеш Тодда, поки я відвезу Віолу на її корабель, — знову дивиться на неї, — а на випадок, якщо ти не захочеш співпрацювати, думаю, любов мого первістка до зброї тобі добре відома.

Віола люто дивиться на Дейві. Я теж дивлюсь, а він стоїть на місці з рушницею в руках, зиркає то на мене, то на свого тата.

Його Шум валує.

Його Шум ясно каже, що він за жодних обставин, ніколи не вистрелить у мене.

— Тату? — питає він.

— Досить уже, Девіде, — хмуриться мер, намагаючись перехопити погляд Дейві…

І перехоплює.

— Зробиш, як я наказав, — каже своєму синові, — скрутиш Тодда мотузкою, яку ти так доречно приніс, і вартуватимеш його, а коли я повернуся з нашими новоприбулими гостями — усе буде тихо і мирно. Почнеться новий світ.

— Новий світ, — бурмоче Дейві, і його очі скліють, як у того рудоволосого солдата, з його Шуму вичищено всі питання і сумніви.

І він скоряється волі іншого.

У мене є ідея.

Пробач, Дейві.

— Ти дозволиш йому так із тобою говорити, Дейві?

— Шо? — кліпає він.

І відводить погляд від свого тата.

— Ти дозволиш йому наставляти зброю на мене і Віолу?

— Тодде… — застерігає мер.

— Весь цей Шум, який ти нібито чуєш, — кажу до мера, але дивлюсь на Дейві, очі в очі, — усе це твоє «я все знаю», але ж власного сина ти знаєш не зовсім добре, правда?

— Девіде, — каже мер.

Але тепер я полонив його увагу.

— Ти дозволиш йому і на далі отримати своє зверху? — питаю його. — Дозволиш йому попихати тобою без жодної нагороди?

Дейві знервовано дивиться на мене, кліпає, пробуючи прогнати всю ту бридню, якою тато набив його голову.

— Цей корабель змінює все, Дейві, — кажу я, — цілком новий світ людей. Ціле місто народу, ціле місто на спробу зробити це місце чимось кращим за смердючий нужник, у якому ми сидимо зараз.

— Девіде, — повторює мер. Спалахує Шум, і Дейві здригається.

— Припини це, тату, — каже він.

— То кому б варто дістатись до корабля раніше? Нам із Віолою, щоб привести допомогу? Чи твоєму татові, щоб він іще й ними зміг керувати?

— Заткнися, — каже мер, — чи ти забуваєш, у кого тут зброя?

— Приміром, у Дейві, — кажу я.

Западає маленька пауза, і ми всі бачимо, як Дейві пригадує, що в нього таки є рушниця.

Ще один спалах Шуму від мера — Дейві ще раз здригається.

— Господи, тату, та годі вже цього!

Але, щоб це сказати, він дивиться на тата.

І той знову перехоплює його погляд.

— Зв’яжи Тодда і приведи мого коня, Девіде, — каже мер, не відриваючи очей від сина.

— Тату? — перепитує Дейві, голос раптом тихий.

— Мій кінь, — каже мер, — він надворі.

— Стань поміж ними, — сичить мені Віола. — Щоб він на нього не дивився!

Я шарпаюсь, але мер націлює на неї рушницю, не зводячи погляду з Дейві.

— Тільки ворухнись, Тодде.

Я зупиняюсь.

— Приведи мені коня, сину, — каже мер, — і ми зустрінемо нових поселенців разом, — він усміхається синові, — ти будеш моїм принцем.

— Він уже казав це, — нагадую Дейві, — але не тобі.

— Він тебе контролює, — кричить Віола, — своїм Шумом, щоб…

— Будь ласка, попроси Віолу вгомонитися, — наказує мер.

— Тихо будь, Віоло, — відповідає Дейві, і голос його тихий, а очі не кліпають.

— Дейві! — кричу я.

— Він просто пробує контролювати тебе, Девіде, — каже мер, піднімаючи голос, — як від початку робив.

— Шо? — питаю я.

— Від початку, — бурмоче Дейві.

— Думаєш, хто затримував твоє підвищення, синку? — мер запитує вголос, запитує просто посеред мозку Дейві. — Як думаєш, хто доповідав мені про всі твої невдачі?

— Тодде? — слабко питає Дейві.

— Він бреше, — кажу я, — глянь на мене!

Але у Дейві голова йде обертом. Він завмерло дивиться на свого тата, тепер взагалі не рухається.

Мер важко зітхає.

— Так видно, що доведеться робити це самому.

Він підходить, відганяючи нас назад дулом рушниці. Хапає Віолу і піднімає на ноги. Вона скрикує від болю в кісточках. Я автоматично кидаюсь допомогти, але він штовхає її вперед, такшо вона стоїть просто перед ним, а рушниця дивиться їй у спину.

Я відкриваю рота закричати, погрожувати, проклинати…

Але першим отямлюється Дейві.

— Приземляється, — тихо каже він.

Ми всі озираємось на схід. Корабель закладає мале коло, облітає верхів’я горба на схід від міста…