Запитання та Відповідь полностью

— Звісно ж, перебили, — каже мер, не відпускаючи рудоволосого поглядом, — скільки їх там?

— Двісті, — рудоволосий солдат уже й не кліпає, — але вони ще ж випускають ув’язнених.

— Яка у них зброя?

— Рушниці. Трасери. Гранатомети. Облогова артилерія на возах, — солдат тарабанить як заведений.

— Як взагалі битва?

— Вони люто б’ються.

Мер здіймає брову, не відводячи погляд.

— Дуже люто б’ються, сер, — солдат не кліпає, він не може відвести погляд від мера попри все бажання. Ще один далекий БАБАХ, і всі, окрім мера і солдата, здригаються. — Вони прийшли на війну, — каже солдат.

Мер тримає його погляд.

— Тоді ти мав би спробувати їх зупинити, так?

— Тобто, сер?

— Ти ж мусив взяти рушницю і не дати Відповіді зруйнувати твоє місто.

Солдат ніби збентежений, але не кліпає.

— Я мусив…

— Ти повинен бути на передовій, солдате. Настала година скрути.

— Настала година скрути, — повторює солдат, ніби не чує себе.

— Тату? — питає Дейві, але мер його ігнорує.

— Чого ти чекаєш, солдате? — дратується мер. — Поспішай у бій.

— Так, час у бій, — каже солдат.

— Гайда! — мер зненацька гаркає і рудоволосий солдат кидається геть, дорогою назустріч Відповіді, рушниця напоготові, нерозбірливо горлаючи, він летить на Відповідь так само швидко, як летів від неї.

Ми у приголомшеній тиші дивимось, як він біжить.

Мер бачить, що Тодд витріщився на нього з роззявленим ротом.

— Так, хлопчику мій, у цьому я теж кращий.

— Ти ж його послав на смерть, — кажу я, — от що ти зробив…

— Лише змусив його відчути свій обов’язок, — відповідає мер, — ні більш, ні менш. До речі, це захоплива дискусія, але мусимо закінчити її пізніше. Боюсь, наразі я мушу попросити Дейві зв’язати вас обох.

— Тату? — Дейві приголомшений.

Мер дивиться на нього.

— А тоді скачи до капітана Гаммара, хай виводить армію униз на головну дорогу, і якомога швидше, — він звужує очі і дивиться вдалину, — бо настав час останньої битви.

— Я не можу його зв’язати, тату, це ж Тодд!

Мер на нього й не дивиться.

— З мене вже досить цього, Девіде. Коли я даю тобі прямий наказ…

БАБАХ!

Він замовкає, і ми все дивимося вгору.

Бо цього разу інакше, звук інакший. Ми чуємо тихеньке шшух, у повітрі наростає гуркіт, і він щомиті гучнішає.

Тодд збентежено дивиться на мене.

Я лише знизую плечима.

Ніколи не чула нічого подібного.

Ревіння гучнішає, заповнюючи темне небо.

— Це не схоже на бомбу, — каже Дейві.

Мер дивиться на мене.

— Віоло, скажи…

Він замовкає і повертає голову. І всі ми розуміємо. Звук іде не зі сходу.

— Звідти, — показує Дейві, махаючи рукою на водоспад, туди, де небо ще яскраво-рожеве від присмерку.

Мер знову дивиться на мене.

-— Заголосно як для простого трасера, — його лице напружується. — У них є ракети? — він робить такий великий крок, що мало не наступає на мене. — Вони збудували ракети?

— Ану назад! — кричить Тодд, знову пробуючи стати між нами.

— Я дізнаюся, що це таке, Віоло, — каже мер. — Ти мені скажеш!

— Я не знаю, що воно! — відповідаю.

Тодд кричить і погрожує.

— Хоч пальцем її торкнешся…

— Стає голосніше! — кричить Дейві, затуляючи вуха руками. Ми всі повертаємось до західного обрію, дивимось, як на ньому злітає цятка, губиться в останніх променях сонця, тоді знову з’являється, швидко збільшуючись.

І летить просто на місто.

— Віоло! — сичить мер крізь зціплені зуби, жбурляє в мене якийсь Шум, але я не відчуваю те, що там відчувають чоловіки.

— Я НЕ ЗНАЮ! — кричу.

А тоді Дейві, котрий не відривав погляду, каже:

— Це корабель.

ЦЕ Ж КОРАБЕЛЬ.

Це, дідько, корабель.

— Твої люди, — кажу Віолі.

Але вона тільки хитає головою, але не заперечує, вона просто дивиться, як корабель піднімається над водоспадом.

— Надто малий для колонізаторського, — каже Дейві.

— І зарано, — каже мер, цілячи в нього, ніби він зміг би підбити його на такій відстані, — їх ще місяці два не мало би бути.

Як на Віолу, по ній не скажеш, шо вона це все почула, та її лицем розпливається надія — така болюча надія, що від цього в мене стискається серце.

— Розвідувач, — шепоче вона, так тихо, що це чую лише я, — ще один розвідувач. Вони послали шукати мене.

Я повертаюсь до корабля.

Він пролітає над верхів’ям кручі з водоспадом і знижується понад річкою.

Корабель-розвідувач, точно такий, як розбився на болоті, який убив її батьків і закинув її в цей світ стільки місяців і житів тому. Він досі здаєцця величезним як будинок, його куці крила видаюцця натто короткі, аби втримуватися в повітрі, але з хвостової частини вилітає вогонь, і він таки летить, летить і летить уздовж течії ріки, ніби дорогою, хоч донизу іще добрих кількасот метрів.

Ми не зводимо з нього очей.

— Девіде, — мер також не зводить погляду з корабля, — приведи мого коня.

Але Дейві дивиться в небо, його Шум повниться подивом і зачудуванням.

І я чудово знаю, як він почувається.

У Новому Світі літають лише птахи. У нас є машини, шо їздять дорогами, ядерцикли, кілька ядермашин, але переважно тут — коні, воли, вози і ноги.

Але ми не маємо крил.