Запитання та Відповідь полностью

Беру. Але руки досі трусяться.

Ще з того вечора.

Відколи я побачила, як вона падає.

Спершу на коліна, тоді боком на жорству, а очі й досі розплющені.

Розплющені, але вже невидющі.

Я бачила, як вона падає.

— Сержанта Гаммара буде покарано, — мер сідає навпроти мене. — Він аж ніяк, незалежно від обставин, не слідував моїм наказам.

— Він її вбив, — кажу я, але мій голос заледве чути.

Сержант Гаммар затягнув мене назад до лікарні, він гупав у двері прикладом, усіх побудив і послав їх забрати тіло Медді.

Я не могла говорити, навіть плакати як слід не могла.

А вони всі на мене й не дивились: ані нянечки, ані решта підмайстринь. Навіть нянечка Койл уникала зустрічатися зі мною поглядом.

— Що ти, поясни, там робила? Куди ти, зізнайся, її потягнула?

А тоді мер Прентісс сьогодні вранці покликав мене до собору, до себе додому, до Божого дому.

А після того вони вже точно не захочуть на мене і глянути.

— Вибач, Віоло, — каже він. — Деякі чоловіки з Прентісстауна, зі старого Прентісстауна, досі недолюблюють жінок через те, що сталося багато років тому.

Він бачить, як я нажахана.

— Так історія, яку ти, як тобі здається, знаєш, — каже він, — то все брехня.

Я й досі витріщаюсь на нього. Він зітхає.

— Війна проти Спеклів точилася і в Прентісстауні, Віоло, і це було жахливо, але в ній чоловіки билися з жінками пліч-о-пліч заради власного порятунку, — він складає пальці трикутником, голос досі спокійний, навіть лагідний. — Проте навіть тоді, коли ми перемогли, наш маленький форпост уже був розділений. На чоловіків і жінок.

— Ще б не розділитися.

— Вони сколотили власну армію, Віоло. Відкололись, тому що не довіряли чоловікам, — а не довіряли, бо могли прочитати їхні думки. Ми пробували домовитися з ними, але вони таки хотіли війни. І, боюсь, отримали її.

Він рівно сидить, сумно дивиться на мене.

— Армія жінок — це досі озброєна армія, і вона здатна тебе розбити.

Я чую власне дихання.

— Ти ж убив усіх до останньої.

— Ні, не вбив, — каже він. — Чимало загинуло в бою, але коли вони побачили, що війну програно, то поширили чутку, що то ми — вбивці, а тоді вбили самі себе, щоб так чи так приректи решту чоловіків.

— Я тобі не вірю, — кажу йому, пригадуючи, що Бен розповідав зовсім інше. — Не так було.

— Я був присутнім там, Віоло, і пам’ятаю все значно краще, ніж мені хочеться, — він перехоплює мій погляд, — і я понад усе зацікавлений у тому, щоб та історія не повторилася. Ти мене розумієш?

Мабуть, я його розумію, і в животі в мене млоїть, і нічого з цим не можна вдіяти — і раптом я починаю плакати, згадувати, як вони принесли тіло Медді, як нянечка Койл наполягла, щоб саме я допомогла підготувати її до похорону, як вона хотіла, аби я зблизька побачила, якою ціною довелося заплатити за кляту вежу.

— Нянечка Койл, — я щосили намагалась контролювати себе, — просила запитати, чи можемо ми поховати тіло сьогодні вдень.

— Я вже переказав, що можна, — киває мер, — просто зараз, поки ми говоримо, нянечці Койл доставляють все необхідне.

Я ставлю каву на маленький столик біля свого стільця. Ми у величезній кімнаті, і вона більша за будь-яке приміщення, що я бачила в житті, за винятком хіба пускового ангара нашого корабля. Надто велика як для одної пари зручних стільців та дерев’яного стола. Єдине світло пробивається крізь кругле віконце з кольорового скла, крізь яке видніє довколишній світ і його два місяці.

Все інше — тінь.

— А як вона тобі? — питає мер. — Нянечка Койл?

Тягар на моїх плечах, тягар смерти Медді, тягар Тодда, котрий досі хтозна де, — усе це таке важке, що я на хвилину вже й забула, що мер досі тут.

— Що ви маєте на увазі?

Він ледь знизує плечима.

— Ну, як із нею працюється? Чогось тебе навчила?

Я ковтаю клубок у горлі.

— Вона найкраща цілителька у Притулку.

— А зараз вона найкраща цілителька в Новому Прентісстауні, — поправляє він. — Люди розповідають, що раніше вона була доволі поважною особою. Без неї тут нічого не вирішували.

Я закушую губу і дивлюся на килим.

— Ну, вона ж не змогла врятувати Медді.

— Ми могли б їй за це пробачити? — його голос тихий, м’який, майже добрий. — Ніхто не досконалий.

Він кладе своє горнятко.

— Мені шкода твою подругу, — знову каже він, — і ще я шкодую, що ми з тобою так пізно зустрілися. Виявилося багато роботи. Я намагаюся припинити страждання на цій планеті, тому смерть твоєї подруги так мене засмучує. Це й була моя місія. Війну закінчено, Віоло, отепер насправді. Зараз час на зцілення.

Я на це нічого не відповідаю.

— Але твоя нянечка з цим не згодна, правда ж? — питає він. — Вона бачить у мені ворога.

Ще рано-вранці, удосвіта, коли ми вдягали Медді в поховальний одяг, Кейл сказала: «Якщо він хоче війни, то він її отримає. Ми ще й не починали битись».

Але тоді мене покликали сюди і вона наказала нічого такого йому не говорити, а лише з’ясувати щодо поховання.

І розвідати, що зможу.

— Ти також маєш мене за ворога, — каже він, — та я щиро цього не хочу. І я дуже розчарований тим, що цей інцидент змусив тебе підозрювати мене ще більше.