Запитання та Відповідь полностью

— Вони навіть не заходили, — каже мер Леджер, стаючи заді мене. — Коллінз лише віччинив двері, зазирнув і знову мене замкнув. Вони ніби знали.

— Ага, — кажу в подушку. — Дійсно ніби знали.

— Я тут ніяким боком, Тодде, — він читає мої думки, — клянусь, я ніколи не помагатиму цьому чоловікові.

— Просто дай мені спокій, — кажу я.

І він дає.

Я не сплю.

Я горю.

Я горю від тупости того, як легко вони мене злапали, як легко було використати її проти мене. Я палаю від сорому, сльоз і побоїв (затикайся). Я палаю від болю повторної розлуки з нею, від болю її обіцянки, від болю тої невідомості, шо з нею станеться тепер.

Мені всьодно, шо вони вчинять зі мною.

Зрештою сходить сонце і я відкриваю власне покарання.

— Спиною працюй, свиното.

— Заглухни, Дейві.

Наша нова робота — росподіляти Спеклів для роботи в групах, копати фундаменти для нових споруд на території монастиря, нових споруд, у яких спеклам жити цьої зими.

Моє покарання в тому, шо я працюю там, із ними.

Моє покарання в тому, що Дейві найголовніший.

Моє покарання в тому, що в нього нова нагайка.

— Нумо, — каже він і вперіщує мене по плечах, — працюй!

Я розвертаюся, кожен сантиметр тіла затерп і болить.

— Торкнешся мене ще раз, і я тобі, дідько, горлянку порву.

Він усміхається на всі зуби, його Шум видає радісний і тріумфальний скрик.

— Хотів би я це побачити, пане Г’юїтте.

А тоді він просто рже.

Я повертаюся до лопати. Всі Спекли в моїй групі витріщаються на мене. Я вночі не спав, мої пальці замерзли в різкому ранішньому сонці, і я нічо не можу зробити іссобою, просто кричу на них:

— А ну, стали до роботи!

Вони шось між собою переклацуються і знову починають копати землю руками.

Всі, крім одного, котрий затримує на мені погляд чи не на хвилину довше.

Я його обурено передивляюся, мій Шум каламутний і б’є просто в нього. Та він його тупо ігнорує, дихання клубочиться йому з рота, й очі беруть мене на слабо. Він піднімає руку, ніби представляється мені, от ніби я не знаю, хто він є, а тоді повертається до роботи в холодній землі, так повільно, як лише може.

1017 — він один-єдиний, хто нас не боїться.

Я беру лопату і різко встромляю у землю.

— Насолоджуєшся? — питає Дейві.

Я вкладаю у свій Шум шось таке брутальне, наскільки можу придумати.

— Ой, та моя мама давно мертва, — каже він, — як і твоя, — а тоді сміється. — Цікаво, чи вона в житі так само багато говорила, як понаписувала в тій книжецці?

Я випростуюсь, мій Шум набрякає червоним.

Дейві…

— Господи боже, у неї там сторінка за сторінкою…

— Якось такого дня, Дейві, — кажу я, і мій Шум такий лютий, шо я майже бачу, як у ньому, ніби від спеки, заломлюється повітря, — якось такого дня, Дейві, я…

— Що ти зробиш, любий хлопче? — питає мер, в’їжджаючи на Морпеті. — Я ще з дороги чую, як ви двоє сваритесь, — він дивиться на Дейві. — А сваритися — це не працювати.

— О, я їх приставив до роботи, — каже Дейві, киваючи на поля.

І це правда. Ми зі спеклами поділилися на групи по десять і двацять, і всі ці групи, розкидані по всій обгородженій частині монастиря, вибирають каміння з низьких внутрішніх стін і знімають з поля дерн. Решта громадить викопану землю на інших полях, а моя група, біля входу, уже викопала частину траншей під фундамент першого будинку. У мене є лопата. Спеклам доводиться обходитись руками.

— Непогано, — каже мер, — дуже навіть непогано.

Шум Дейві такий утішений, шо це просто ганьба. Ніхто на нього не дивиться.

— А ти, Тодде? — мер повертається до мене. — Як твій ранок?

— Будь ласка, не бийте її, — кажу я.

— Будь ласка не бийте її, — передражнює Дейві.

— Востаннє кажу, Тодде, — відповідає мер. — Я і не збираюсь її кривдити. Я просто хочу поговорити з нею. Власне, якраз їду до неї.

Моє серце піцтрибує, а Шум гучніє.

— Ох, тату, це йому не подобається, — каже Дейві.

— Цить, — каже мер, — Тодде, може ти щось хочеш мені сказати перед цими відвідинами? Аби вони минули швидше і приємніше для всіх нас?

Я глитаю клубок.

А мер просто дивиться на мене, заглядає в мій Шум, і в моєму мозку формуються слова БУДЬ ЛАСКА НЕ БИЙ ЇЇ моїм голосом і його голосом, і ці голоси — вони перемішані, такшо тиснуть на речі, про які я думаю, речі, які я знаю, і це не те, шо ляпас Шумом, цей голос нишпорить там, де я його не прошу, пробує відмикати замкнені двері, перевертати каміння і запалювати світло там, де його нізашо не можна запалювати, усе повторюючи БУДЬ ЛАСКА НЕ БИЙ ЇЇ, зрештою я віччуваю, як уже починаю хотіти сказати те слово (океан), починаю хотіти повідмикати двері (біля океану), починаю хотіти зробити саме те, шо він мені каже, бо він же правий, він у всьому має рацію, то хто я такий, аби опиратися…

— Вона нічо не знає, — мій голос зривається, і я задихаюся.

Він здіймає брову.

— Ти ніби чимось засмучений, Тодде.

Він жестом підкликає Морпета. КОРИСЬ, каже Морпет. Дейві бачить, скільки уваги мені приділяє мер, і навіть звіцци я чую, як він починає ревнувати.

— Знаєш, Тодде, коли мені потрібно трохи заспокоїти емоції, я люблю робити одну штуку.

Він дивиться мені в очі.