Запитання та Відповідь полностью

Кроки, що зупиняються просто біля моєї кімнати.

Ми обоє дивимось на двері. Під ними лежить тінь, дві ноги когось, хто стоїть просто з іншого боку.

Я чекаю стуку.

Я чекаю наказу вигнати його звідси.

Я готуюся битися.

Але тоді ноги йдуть геть.

— Хто це був? — питає Тодд.

— Нянечка Ваятт, — кажу я і чую здивування у власному голосі.

— А тоді почали вибухати бомби, — закінчую я. — А він лише двічі викликав мене, на початку, питався, чи я щось знаю, а я не знала, дійсно не знала, і це було по всьому. Нічого більше. І про нього я більше нічого не знаю, клянуся.

— Зі мною він після бомб так само практично не говорив, — каже Тодд, дивлячись собі на ноги. — Я боявся, шо то ти їх підриваєш.

У його Шумі я бачу вибух мосту. Я бачу, як це роблю.

— Ні, — відповідаю, думаючи про цидулку у своїй кишені, — то не я.

Тодд кахикає, тоді просто і ясно каже:

— Тікаймо?

— Так, — відповідаю, зраджуючи Корін так швидко, що відчуваю червоний приплив сорому майже негайно, але так, нам треба тікати, тікати і не зупинятися.

— Але куди? — питає він. — Куди йти?

Я відкриваю рота відповісти…

Але вагаюся.

— Де ховається Відповідь? — питає він. — Можемо піти туди?

І я помічаю якусь напругу в його Шумі, несхвалення і нехіть.

Бомби. Йому бомби теж не сподобались.

Я бачу безіменних мертвих солдатів у руїнах кафе.

Але ж буде більше, чи не так?

Я знову вагаюся.

І я міркую, коротюсеньку мить міркую, ніби це муха, яку треба відігнати.

Я міркую, чи можна йому розповісти.

— Не знаю, — кажу я, — справді не знаю. Мені не сказали, бо не знали, чи можна довіряти.

Тодд дивиться на мене.

І на секунду на його лиці теж з’являється сумнів.

— Ти мені не довіряєш, — кажу я, перш ніж здогадуюся зупинитись.

— Ти мені теж не довіряєш, — каже він. — Ти думаєш, чи я не працюю з мером. І думаєш, чого це я так довго тебе шукав, — він знову сумовито дивиться на підлогу. — Я дотепер можу тебе читати, — каже він, — майже так само добре, як себе самого.

Я дивлюся на нього, у його Шум.

— Ти думаєш, що я частина Відповіді. Вважаєш, що я б таке зробила.

Він на мене не дивиться, але киває.

— Я просто намагався вижити, завжди шукав способу тебе знайти, надіявся, що ти мене не забула.

— Ніколи, — кажу я, — ніколи!

Він знову дивиться на мене.

— Я б теж нізащо тебе не лишив.

— Обіцяєш?

— Та шоб я здох, — каже він і сором’язливо всміхається.

— Я теж обіцяю, — кажу і всміхаюсь йому. — Вдруге я ніколи вже тебе не покину, Тодде Г’юїтте, ніколи-преніколи.

Він усміхається ширше, коли я кажу «ніколи вже», але усмішка гасне, і я бачу, як він збирає докупи Шум, аби сказати мені щось, не знаю, щось важке, чого він соромиться, але перш ніж він встигає, я хочу, аби він знав, я хочу, аби він точно знав.

— Я думаю, вони біля океану, — кажу я. — Нянечка Койл розповіла мені історію, перш ніж піти. Думаю, вона хотіла попередити, куди вони йдуть.

Він дивиться на мене.

— От і скажи тепер, що я тобі не довіряю, Тодде Г’юїтте.

А тоді я розумію свою помилку.

— Шо? — каже він, коли бачить моє обличчя.

— У твому Шумі, — кажу, підводячись, — Тодде, воно всюди у твому Шумі. Океан, знову і знову, раз і ще раз.

— То я несвідомо, — каже він, але його очі вже розплющуються, я бачу відімкнуті двері його камери, я бачу чоловіка в камері, котрий каже йому, де я, і бачу знаки питання…

— Я такий тупий, — каже Тодд, і собі підводячись. — Просто, дідько, ідіот. Треба йти. Заражже!

— Тодде…

— Скільки до океану?

— Два дні їзди…

— Тобто чотири пішки, — він крокує кімнатою. Його Шум знову повторює ОКЕАН, ясно, як вибух. Він бачить, що я дивлюсь на нього, бачить, що я бачу. — Я за тобою не шпигую, — каже він. — Не шпигую, але він, певно, лишив двері, аби я… — він роздратовано відкидає волосся, — але я приховаю. Приховав правду про Аарона, то й це приховаю.

У мене тріпотить у животі, коли я пригадую, що мер сказав мені про Аарона.

— Але ми мусимо йти, — каже Тодд. — Маєш їжу, яку можна взяти з собою?

— Можу дістати, — кажу.

— Поквапся.

І вже коли я повертаюся, чую в його Шумі своє ім’я. Віола, каже Шум, і це ім’я вкрите страхом — страхом того, що нас підставили, що я думаю, що його підіслали зумисне, страхом, що я думаю, що він бреше, а я можу просто дивитися на нього і думати його ім’я.

Тодд.

І, сподіваюся, він знає, що це означає.

Я вриваюся в їдальню і біжу до креденсів. Світло майже не вмикаю, намагаюся чимтихіше пакувати раціони і буханки хліба.

— Аж так спішиш, га? — питає Корін.

Вона сидить за столом глибоко в темряві, перед нею горня з кавою.

— Отже, приходить твій дружок і ти просто собі йдеш, — вона підводиться і підходить до мене.

— Я мушу, — кажу я. — Вибач.

— Вибачити? — питає вона, здіймаючи брови. — А тут що має бути? Що має бути з пацієнтами, які тебе потребують?

— Я жахлива цілителька, Корін, я їх лише мию і годую…

— Ага, ну тепер я матиму час трохи когось зцілити, якщо мені дозволять…

— Корін…

Її очі спалахують.

— Нянечко Ваятт!

Я зітхаю.

— Добре, нянечко Ваятт, — кажу я, а тоді водночас думаю і говорю, — ходімо з нами.

Вона збентежена, майже налякана.

— Що?