Запитання та Відповідь полностью

Він просто біжить, озираючись раз за разом, а лави Спеклів так само дивляться на мене, на їхніх тупих мовчазних лицях менше емоцій, ніж у найтупішої вівці, шо були в нас на фермі, з моєї руки тече кров, у вухах дзвенить, і на щоках печуть подряпини; значить, я врятував його тупориле житя і це так він мені дякує?

Тварини, — думаю я. — Тупі й нікчемні тварини.

— Тодде? — мер під’їжджає до мене. — Ти цілий?

Я повертаю лице до нього, але навіть не знаю, чи я достатньо заспокоївся, щоб відповісти, а коли відкриваю рота…

Земля двигтить.

У мене так і нема слуху, тому я скоріше віччуваю, чим чую, віччуваю гуркіт у глибині ґрунту, і віччуваю, як повітря пульсує одною, ні — двома, трьома потужними вібраціями, одна за одною, бачу як мер різко вертає до міста, і ще бачу, як Дейві і всі Спекли роблять так само.

Ще бомби.

Далеко звіцци, у місті, вибухають найбільші бомби в історії цього світу.

Я ТАК ПО-ДУРНОМУ РОЗГУБИЛАСЯ, коли мер і його солдати забрали Тодда, що Корін довелося щось мені дати, хоч я ледве відчула заштрик голки в руку і так само не помічала її долоню в себе на спині, шорстку і нерухому, бо вона не робила нічогісінько, щоби стало краще, а лише тримала мене — тримала на землі.

Прикро визнавати, але я така невдячна.

Коли я прокидаюся у своєму ліжку, ще тільки Сіріє, а сонце так низько, що ніби ще й не зійшло, все інше — вранішні тіні.

Корін сидить у кріслі біля мене.

— Хай би як я хотіла дати тобі довше поспати, — каже вона, — та боюсь, що це неможливо.

Я піднімаюся на ліжку, аж поки не згинаюся вдвоє. У моїх грудях тягар, такий, що аж притягує мене до землі.

— Я знаю, — шепочу, — так, я знаю.

Ще якби мені знаття, чому він упав. Його очі посоловіли, він майже зомлів, із рота пішла піна, тоді солдати підняли його на ноги і відтягли геть.

— Вони прийдуть по мене, — кажу, намагаючись проковтнути тугий клубок, що став у горлі, — щойно розберуться з Тоддом.

— Мабуть, що прийдуть, — просто каже Корін, дивлячись на свої долоні, на сметанкові мозолі на кінчиках своїх пальців, на попелясту шкіру, що злущується з її рук через гарячу воду.

Ранок на диво холодний, отакої. Навіть при зачиненому вікні я ловлю дрижаки. Обнімаю себе руками.

Його нема.

Його нема.

І я не знаю, що тепер буде.

— Я виросла у селищі Кентська Брама, — зненацька заводить Корін, не дивлячись на мене, — біля величезного лісу.

Я дивлюсь на неї.

— Корін?

— Мій батько загинув у війні зі спеклами, — продовжує вона, — але мама вижила. Відколи навчилась ходити, я працювала з нею в садку, збирала яблука, гребенясту сосну і рошинки.

Я дивлюсь на неї і думаю, чому зараз, чому ця історія зараз?

— Винагородою за тяжку працю, — продовжує вона, — було щорічне таборування: зібравши останній врожай, ми з мамою бігали вглиб лісу, так далеко, як тільки відважувалися зайти, — вона дивиться в темний світанок. — Ой, скільки там життя, Віоло! Стільки життя в кожному куточку лісу, джерельці, річці і горі. Планета просто гуде життям.

Вона проводить пальцем по своїх мозолях.

Востаннє ми пішли, коли мені стукнуло вісім. Аж три дні йшли на південь, і то був подарунок за те, як я виросла. Бозна скільки миль відмахали, зате ми були самі, лише вдвох, і це було найголовніше.

Вона робить довгу паузу. Я її не порушую.

— Її вкусив кораловий аспид у стегно, коли вона студила ноги у струмку, — вона знову потирає руки. — Отрута цієї змії — вона фатальна, але діє не одразу.

— Ой, Корін, — ледь чутно зітхаю я.

Вона мовчки встає, ніби моє співчуття — то якісь грубощі. Підходить до мого вікна.

— Вона помирала сімнадцять годин, — каже, не дивлячись на мене, — це було жахливо і боляче, а коли вона осліпла, то вчепилася в мене і благала її врятувати, знову і знову благала врятувати її.

Я мовчу.

— Це сьогодні ми знаємо, завдяки цілителям, що я могла врятувати їй життя, якби відварила корінь Ксантуса, — вона схрещує руки, — бо навколо нас його було як гною.

РЕВ Нового Прентісстауна починає прокидатися з сонцем. Світло пробивається з-за далекого обрію, але ми досі мовчимо собі.

— Вибач, Корін, — кажу нарешті, — але чому?..

— Тут кожна — чиясь донька, — тихо каже вона. — Кожен солдат — чийсь син. Єдиний злочин, так, єдиний злочин — це відібрати життя. Інших немає.

— Це тому ти не хочеш боротися, — відповідаю. Вона стрімко повертається.

— Жити — означає боротися, — відрізає вона, — а зберігати життя означає боротися з усім тим, що представляє чоловік.

Вона люто сьорбає повітря.

— І вона тепер теж, з тими її бомбами. Я борюся щоразу, коли перев’язую підбите око жінки, щоразу, коли дістаю шрапнель із жертви теракту.

Її голос погучнішав, але тепер знову стихає.

— Оце моя війна, — каже вона, — і тут знаходиться моя бойова позиція.

Вона повертається до крісла і бере клуночок матерії, що лежав біля нього.

— А тому, — каже вона, — я попрошу тебе вдягти це.