Запитання та Відповідь полностью

Знову западає ніч. Повітря ще холодніше, такшо я не знімаю весь одяг, коли ховаюсь під ковдру. Мер Леджер починає хропіти, йому сниться, як він ходить по хаті з безкінечними кімнатами і не може знайти вихід.

Зараз найбезпечніший час, аби думати про неї.

Бо чи ж вона реально там?

Чи ж вона дійсно з цих, із Відповіді?

Але думаю не тільки про це.

Ось, що вона скаже, коли ми побачимось?

Якщо побачить, що я щоденно робив?

І з ким?

Я ковтаю холодне нічне повітря і скліпую вологу з очей.

(ти ще зі мною, Віоло?)

(ти ще зі мною?)

Година минула, а я досі не сплю. Щось мені муляє, я кручуся в покритті, пробую вичистити свій Шум бодай від чогось, намагаюся заспокоїтись, аби бути готовим до нової роботи, яку мер запланував нам на завтра, і вона, якшо чесно, звучить дуже навіть непогано.

Але я ніби шось пропускаю, шось очевидне, просто під носом.

Шось…

Я сідаю, дослухаючись до хропіння Шуму мера Леджера, також: чую сонний рев Нового Прентісстауна назовні, тьохкання нічних пташок, навіть річку, що мчить десь віддалік.

Коли пан Коллінз мене запустив, не було ніякого хррц-клац.

Згадую ще раз.

Точно не було.

Я дивлюся на двері крізь темряву.

Він забув їх замкнути.

Просто зараз, просто в цю секунду.

Двері відімкнуті.

— Я ЧУЮ ШУМ, — каже пані Фокс, коли я наливаю їй у глек води на ніч.

— Було б дивно, якби не чули, пані Фокс.

— Просто за вікном…

— То солдати курять цигарки.

— Ні, я впевнена, що…

— Я дійсно дуже зайнята, пані Фокс, то, якщо ви не проти…

Я міняю їй подушки і спорожнюю горщик. Вона мовчить, аж поки я не збираюся виходити.

— Все тут не так, як раніше, — тихо каже вона.

— Так, ваша правда.

— Притулок раніше був кращий, — каже вона, — не досконалий, але кращий за те, що зараз.

І вона просто дивиться собі у вікно.

Наприкінці зміни я просто вмираю від утоми, але сідаю на ліжко і дістаю записку, яка так і не покидала мою кишеню. Перечитую всоте, втисячне.

Дівчинко,

зараз ти мусиш обрати.

Ми можемо на тебе розраховувати?

Відповідь.

Навіть без імені, навіть без її імені.

От уже майже три тижні ця цидулка у мене. Три тижні — і нічого; то, можливо, так вони на мене й розраховують? Ні цидулки, ні знаку, я просто застрягла в цьому домі з Корін, чи то нянечкою Ваятт, як я тепер мушу її називати, і пацієнтами. Жінки, котрі похворіли собі, як зазвичай, — то таке, але крім них — жінки, що повернулися з «інтерв’ю» з чоловіками мера про Відповідь, жінки з синцями і порізами, жінки з переламаними ребрами, пальцями, руками. Жінки з опіками.

І це їм ще пощастило, бо вони не в тюрмі.

І раз на три чи чотири дні оте БАБАХ! БАБАХ! БАБАХ!

І ще більше арештовують, ще більше посилають сюди.

Від нянечки Койл досі ні слова.

І від мера теж.

Ні слова про те, чому мене залишили на самоті. Можна би подумати, що мене візьмуть першою, що мене раз у раз допитуватимуть, що то я буду сидіти і гнити в камері.

— Але нічого, — шепочу я. — Нічогісінько.

І ні слова від Тодда.

Я заплющую очі. Надто втомлена, аби щось відчувати. Щодня я вигадую усілякі способи дістатися до вежі зв’язку, але тепер солдати геть усюди, їх надто багато, аби вловити схему, і з кожною новою бомбою стає лише гірше.

— Треба зробити хоч щось, — кажу вголос. — Треба, інакше просто здурію, — сміюсь я, — так, здурію і почну говорити сама до себе.

Ще трохи сміюся, насправді більше, ніж це реально смішно.

Я сідаю, і моє серце калатає.

— Нянечко Койл? — питаю я.

Оце воно? Оце зараз?

Оце тут мені доведеться робити вибір?

Чи можуть вони на мене розраховувати?

(але це ж наче Шум лунає…?)

Я стрибаю на ліжко і розсуваю штори, — ледь-ледь, саме аби крізь шпарку можна було визирнути надвір, — чекаючи її насуплености і пальців, що пробігають чолом.

Але це не вона.

Взагалі не вона.

Тодд!

І я відсуваю ширму і піднімаю скло, а він перехиляється всередину, його Шум повторює моє ім’я, я обвиваю його руками і затягую досередини, буквально піднімаю його і затягую у своє вікно, він пробує допомогти, залізти, і ми падаємо на моє ліжко; я лежу на спині, він — на мені, моє лице близько до його, і я пригадую, що так само було, коли ми застрибнули під водоспад, а за нами гнався Аарон, і я глянула просто в його очі.

І знала, що ми будемо в безпеці.

— Тодде.

При світлі моєї кімнати я бачу, що його око підбите, на носі — кров, і кажу:

— Що сталося? Ти поранений? Я можу…

Але він просто каже:

— Це ти.

Не знаю, скільки часу минає, поки ми так просто лежимо, відчуваємо, що ми одне з одним насправді тут, насправді-насправді, ми насправді живі, я відчуваю його безпеку, його вагу на своїй, шорсткісь його пальців на моєму лиці, його теплоту і запах, порох на його одязі; ми практично не говоримо, його Шум розривається почуттям, складними речами: спогадами про те, як мене підстрелили, як він почувався, коли думав, що я помираю, про те, як кінчики його пальців зараз відчувають мене, але на позір він просто повторює Віола, Віола, Віола.

І це Тодд.

Чорт забирай, це Тодд.

І все нормально.

А тоді в коридорі чути кроки.