Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.
Воно вгризається мені в саму середину мозку, ніби хробак у яблуко.
— Нагадує мені, хто я є, — каже мер, — і нагадує мені, як себе контролювати.
— Шо-шо нагадує? — питає Дейві, і я розумію, шо він не чує.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.
Знову, знову воно у мене всередині.
— Шо воно означає? — я мало не видихаю це запитання, бо воно так потужно засіло в моїй голові, що мені тяжко говорити.
А тоді ми це чуємо.
Повітря бринить, дзижчить, але не Шумом, а ніби здоровенна пурпурова бджола збирається тебе вкусити.
— Якого?.. — питає Дейві.
А тоді ми всі повертаємось, дивимося в дальній кінець монастиря, дивимося над головами солдатів, що завмерли на стінах.
Бзззззз….
Воно в небі — така собі фігура, наче дуга, висока і крутезна, і вона летить понад деревами, шо ростуть за монастирем, ше й позаду неї тягнеться дим, а згодом гуде голосніше і дим густішає, він аж чорний.
А тоді мер дістає бінокулі Віоли зі своєї сорочки, аби глянути блище.
Я дивлюся на бінокулі, мій Шум лютує, випинається знаками питання, та йому пофіг на мене.
Певно, Дейві і їх приніс із пагорба.
Я стискаю кулаки.
— Шоп то не було, — каже Дейві, — але воно наближається.
Я оглядаюся. Та штука вже на горішньому кінці дуги, тепер вона летить униз, на землю.
Вниз, на монастир, де ми всі стоїмо.
Бззззз…
— Я б на вашому місці драпав звідси, — каже мер, — бо це ж бомба.
Дейві мчить до брами так швитко, що губить свою нагайку. Солдати починають зістрибувати зі стін. Мер нашорошує коня, але ще не рушає, чекає: він дивиться, куди бомба впаде.
— Трасувальна, — каже він вкрай зацікавленим голосом. — Застаріла, практично безкорисна. Ми її використовували у війні зі спеклами.
Бзззззззз гучнішає. Бомба досі летить, нарощуючи швидкість.
— Мере Прентіссе?
— Президенте, — виправляє він, але не може відірватися від бінокулів, мов заворожений. — Шум і дим, — каже він, — надто очевидно для таємного підриву.
— Мере Прентіссе! — мій Шум на нервах усе гучніший.
— У місті всі бомби були доморобні, то чому…
— БІЖІТЬ! — горлаю я.
Морпет рушає, і мер дивиться на мене.
Але я не з ним говорю.
— БІЖІТЬ! — я все горлаю, махаю руками і лопатою до найблищих Спеклів, до тих Спеклів, шо на моєму полі.
Саме на це поле наразі і летить бомба.
Бззззззз….
Та вони не розуміють. Більшість із них просто дивиться на бомбу, котра летить просто вниз. Я й досі волаю «БІЖІТЬ!», кидаюся в них вибухами свого Шуму, показую їм, що буде, якщо бомба впаде, уявляю кров і кишки і БАБАХ, який зараз станеться.
— БІЖІТЬ, ХАЙ ВАМ ЧОРТ!
Нарешті шось їх пробиває і вони починають россипатися, може просто щоби забратися від моїх криків і вимахувань лопатою, зате вони біжать, і я женуся за ними по полю. Оглядаюся на мера Прентісса: той відступив до входу в монастир, готовий за потреби їхати далі.
Але він дивиться на мене.
— БІЖІТЬ! — я досі кричу, змушую Спеклів вставати, жену їх геть, подалі від центру поля. Кілька останніх застрибують за внутрішню стінку поблизу, і я стрибаю за ними, насилу переводжу дух і повертаюся, глянути, як вона впаде…
І бачу 1017, котрий так само стоїть посеред поля, просто дивиться в небо.
Такшо бомба вб’є його на місці.
Я вистрибую назад за внутрішню стіну, перш ніж встигаю зрозуміти…
Мої ноги приминають траву…
Перестрибую траншеї, які ми були викопали…
Біжу так швитко, шо Шум порожній…
Просто БЗЗЗ бомби…
Гучніше і нище…
І 1017 піднімає руки, аби затулити очі від сонця…
Чого він там чухаєцця?
І мої ноги
І я повторюю:
Клятий 1017 не бачить мене…
А я врізаюся в нього так сильно, що збиваю його з ніг, віччуваю, як повітря виходить із його легенів, і тоді ми летимо на траву, ми б’ємось об землю, котимось горбок за горбочком через перекопаний ґрунт у неглибоку траншею, саме коли титанічне…
зжирає цілу планету єдиним звуковим укусом
вибиває кожну думку, кожну крихту Шуму
бере мозок і розриває його на кавальчики
і кожну молекулу повітря засмоктує і здуває повз нас
і ґрунт, і трава падають твердими, важкими грудками
і дим наповнює наші легені
А далі тиша.
— Ти цілий? — чую я крик мера, ніби він за багато-багато миль, глибоко під водою.
Я сідаю в траншеї, бачу великий задимлений кратер посеред поля, дим уже рідшає, бо ж нічому горіти, Спекли, збившись ряд за рядом, визирають з дальніх полів.
Я дихаю, але не чую, як дихаю.
Повертаюся до 1017, він досі піді мною в траншеї і намагається встати, тут я відкриваю рота запитати, чи з ним всьо добре, хоть ясно, шо він не зможе мені відповісти…
І він б’є мене сильним ляпасом, який залишає кілька подряпин на моєму лиці.
— Гей! — кричу я, хоть ледве чую сам себе…
Він викручується спід мене, я простягаю руку, аби його затримати…
І він кусає, сильно кусає двома рядами своїх гострих зубчиків…
І я готовий його вдарити, готовий його ну так
Та він вирвався спід мене, побіг через кратер, до інших Спеклів…
— Гей! — знову кричу я, і мій Шум робиться червоний.
