Запитання та Відповідь полностью

— Ти не бачиш, до чого воно все йде? Жінки по тюрмах, скалічені і поранені. Чи ти не бачиш, що ліпше не буде?

— Якщо тут щодня будуть розриватися бомби, то ясно, що не буде.

— Наш ворог тут — Президент, — кажу я.

Вона схрещує руки.

— Ти думаєш, може бути лише один ворог?

— Корін…

— Цілителька не забирає життя, — каже вона. — Цілителька ніколи не забирає життя. Наша перша клятва — «не нашкодь».

— Бомби закладались під порожні цілі.

— Які не завжди виявлялись порожніми, правда ж? — вона хитає головою, її лице зненацька засмучується, воно смутніше, ніж мені досі доводилось бачити. — Я знаю, хто я, Віоло. Я це відчуваю душею. Я лікую хворих, зцілюю поранених — ось хто я.

— Якщо ми залишимось тут, вони рано чи пізно прийдуть.

— Якщо підемо, пацієнти помруть, — вона вже й лютою не здається, і це лякає навіть більше.

— А якщо тебе заберуть? — питаю, додаючи голосу виклику. — Хто їх тоді зцілюватиме?

— Я сподівалася, що ти.

Я беру секундну передишку.

— Це не так просто.

— Зате для мене — так.

— Корін, якщо я виберуся, то зможу зв’язатися зі своїми…

— А тоді що? Ти казала, їм іще п’ять місяців летіти. П’ять місяців — це чимало.

Я повертаюся назад до креденсів, наповнюючи торби їжею.

— Я мушу спробувати, — кажу я поспіхом, — я мушу зробити щось, — повертаюся до неї вже з повною торбою. — Оце я, — думаю про Тодда, котрий чекає, і серце починає калатати швидше, — принаймні ось ким я стала.

Вона тихо оглядає мене і каже щось, що мені раз була сказала нянечка Койл.

— Ми — це вибір, який ми робимо.

Минає секунда, перш ніж я усвідомлюю, що вона розпрощалась.

— Чому так довго? — питає Тодд, стривожено визираючи з вікна.

— Все добре, — кажу йому. — Потім розповім.

— Взяла їжу?

Я піднімаю торбу.

— Підозрюю, ми знову просто йдемо за річкою? — питає він.

— Мабуть, так.

Він добру секунду ніяково дивиться на мене, намагаючись не усміхатись.

— Ну от, знову.

І я відчуваю цей дивний поспіх, і знаючи, в якій ми небезпеці, розумію, що поспіх це щастя, і він теж це відчуває, тож ми на секунду міцно потискаємо руки, тоді він стає на ліжко, переступає на підвіконня і вистрибує з вікна.

Я віддаю йому торбу з їжею і теж вибираюся на свіже повітря, гупаючи підошвами об тверде багно.

— Тодде, — шепочу я.

— Так?

— Хтось мені сказав, що тут під містом десь є вишка зв’язку, — кажу я. — Там, певно, купа солдатів, але я гадала, що якби ми…

— Велика металева вежа? — уточнює він. — Вища за дерева?

Я кліпаю.

— Можливо, — і тут мої очі широко розплющуються. — Ти знаєш, де вона?

Він киває.

— Щодня її проїжджаю.

— Справді?

— Так, справді, — каже він, я бачу її в його Шумі, бачу дорогу…

— І я думаю, що нарешті вже цього досить, — каже голос із пітьми.

Голос, який ми обоє впізнаємо.

Мер виходить із чорноти, за ним іде лава солдатів.

— Добривечір вам обом, — каже він.

І я чую спалах Шуму від мера.

І Тодд падає.

ЦЕ ЗВУК, але й не звук, він гучніший за всі можливі звуки, від нього би полопались перепонки, якби його слухать вухами, а не головою, всьо біліє, але я не лише ніби осліп, а й ніби оглух і замерз, а біль зароджується глибоко-преглибоко всередині, такшо не можна вхопитися за якусь частину себе, аби захиститись від болю, є лише колючі, пекучі удари всередину себе самого.

Оце-о віччував Дейві кожен раз, як його било Шумом мера.

І це слова…

Це просто слова…

Але це кожне слово, вбите у твою голову за раз, і цілий світ тобі кричить, шо ТИ НІШО ТИ НІШО ТИ НІШО, вириває з голови кожне власне слово, ніби висмикує волосся біля кореня і захоплює ше й шкіру…

Спалах слів, і я нішо…

Я нішо…

ТИ НІШО…

І я падаю на землю, де мер зможе робити зі мною всьо, шо захоче.

Я не хочу говорити про то, шо було далі.

Мер лишає пару солдатів охороняти дім зцілення, решта віттягують мене назад до собору і по дорозі нічо не кажуть. Ані слова, хоть я благаю їх не шкодити їй, я обіцяю і кричу, і плачу (затикайся), шо зроблю всьо, шо вони захотять, аби вони її лише не кривдили.

(затикайся, стули пельку)

Коли ми вертаємось, він знову прив’язує мене до стільця.

І відпускає пана Коллінза в місто.

І…

І я не хочу про це говорити.

Бо я плачу, ридаю, благаю, кричу її ім’я, знову благаю, і віццього мені так стидно, шо не можу навіть передать.

І весь цей час мер нічо не каже. Просто ходить довкола мене, раз за разом, слухає мої крики, слухає мої моління.

Слухає мій Шум, який криється попід цим.

І я кажу собі, шо я оце кричу, я оце плачу лише для того, аби заховати в Шумі те, шо вона мені сказала, аби він не прознав. Я кажу собі, що мушу плакати і благати так голосно, як лише можу, аби він не витримав.

(заткнися)

Але це я собі таке кажу.

І більше я про це говорити не хочу.

(та нишкни вже, най би ти здох)

Поки я вертаюсь до вежі, уже майже ранок, а мер Леджер чекає на мене, хоть я й не маю сили нічо робити, і я думаю, чи не відіграв він у цьому якусь роль, але його негайна турбота про мене і той жах, коли він бачить, у якому я стані, всьо це в його Шумі звучить дуже правдиво, воно таке правдиве, шо я просто повільно лягаю на матрац і не знаю, шо думати.